Амок - Мавр Янка (список книг txt) 📗
— Браття, яке щастя — дощ! — раділи робітники.
І дощ почався. Гримів грім, спалахувала блискавка, з неба лилися потоки, забурлили рівчаки. Наглядачі сховалися під деревом, а робітники лишилися на полі. Але ж зате як добре вони відпочили! За роботу взялися тільки через годину.
О шостій, коли було зовсім темно, вони повернулися у свої бараки. Ці бараки замість місця відпочинку скоріш можна було назвати місцем страждань. Низькі, без вікон, вони мали кілька поверхів-полиць, і коли робітники зайняли свої місця, то приміщення стало схожим на величезну скриню, від підлоги до стелі забиту людьми.
Місцеві робітники дуже часто просилися на ніч додому, але їх не пускали, бо зранку краще було гнати на роботу всіх разом.
Наступного дня, під час перерви, на полі з'явився сам Більбо. З ним був поліцейський і чоловік двадцять нових робітників.
Більбо наказав усім робітникам зібратися до нього. Поліцейський витяг папір і викликав на прізвище чоловік двадцять робітників.
— Ви члени Сарекат-Райяту? — грізно запитав він.
— Ні, ні, — почулися злякані голоси.
— Що! Ще й обманювати хочете! — тупнув ногою поліцейський. — Зараз же забирайтеся геть під три вітри, поки я вас не заарештував!
Робітники постаралися щезнути, радіючи, що справа скінчилася хоч так. Замість них до роботи стали нові.
— Запам'ятайте добре і ви всі, — сказав Більбо, — що так буде з кожним, хто входитиме в різні розбійницькі банди, особливо комуністичну.
Двадцять чоловік втекли, попрацювавши три тижні, а заробіток їх лишився в кишені пана Більбо і ще декого.
Серед тих двадцяти був і Нонг, син На-Інго. Через тиждень робота по впоряджуванню плантації була закінчена. Робітників відпустили. Тепер лишалося тільки чекати, поки дозріє цукрова тростина, а тоді збирати її і звозити на фабрику.
Кампонг ожив. Жителі, що працювали на плантації, повернулися додому й ніби забули про каторжну роботу, побої. Як діти, вони втішались відпочинком і тими невеликими грошима, що заробили.
Тільки в хатині На-Інго було сумно. У кутку лежала хвора дружина, а лікувати її не було за що. Рис весь давно вже з'їли, харчувалися тільки плодами. А новий врожай гинув на очах. Одна надія була на заробіток Нонга, а тепер і заробіток увесь пропав.
— Краще б ти не зв'язувався з усім цим, — докірливо сказав синові На-Інго.
Син нічого не відповів і опустив голову, ніби винний. Він ще сам не міг розібратися в своїх почуттях. Звісно, образа і злість на гнобителів були основним почуттям, але становище сім'ї та горе мимоволі викликали думку: якби він був осторонь від усього цього, не було б такого нещастя в домі.
Нонг почав працювати на підприємстві у Більбо з дванадцяти років. Але робота була тимчасова, сезонна. То кілька днів, то місяць на полі, потім випадково — на заводі. Там він зустрічався з різними бувалими робітниками і від них почув, що треба боротися з чужоземцями за свободу батьківщини, що кращі люди давно вже це роблять, що для цього насамперед треба об'єднатися. Ніби новий світ відкрився перед очима Нонга, він захопився новими ідеями і недавно записався в Сарекат-Райят.
Тільки один раз і встиг він побувати на зборах членів партії. Зібралися в горах. Присутніх було чоловік сто. З промовою виступив приїжджий мулла у білій чалмі, з чорною бородою і вогненними очима.
— Правовірні! — гримів він гучним голосом. — Доки ми будемо терпіти ярмо чужоземців? Доки невірні пануватимуть над дітьми пророка? Хіба ми не можемо жити й управляти самі, без чужоземців, як колись? Хіба ми не маємо своєї славної історії? Чи не мали ми своєї незалежної держави? Правовірні, готуйтеся до боротьби, вчіть темний народ, закликайте в наші ряди, і тоді ми проженемо чужоземців, заживемо вільним життям.
Правовірні слухали ці слова і розуміли з них тільки те, що треба прогнати чужоземців. Славною історією вони не цікавились і за пророка мало думали.
Справді, колись у XII–XV століттях на Яві були незалежні держави. Панували спочатку індійські царі, які ввели буддійську релігію, а потім арабські, які навернули народ у магометанську віру. Зрештою у сучасних яванців лишилася якась мішана віра, хоч на папері вони вважаються магометанами. Та й взагалі вони цікавляться релігією мало, але слова «незалежність» і «вільне життя» справили враження на слухачів. Вони нетерпеливо чекали, коли настане час боротьби.
І от замість цього Нонг сидить у своїй хаті з болем у серці за своїх батьків.
До хати підійшов лури (староста).
— На-Інго, — сказав він суворо, — ти обіцяв заплатити з заробітку Нонга. Де цей заробіток?
На-Інго мовчав.
— Коли На-Інго не внесе гроші через три дні, його сапі (віл) змінить свого господаря! — казав далі лури.
Знову ніякої відповіді.
— У вухах На-Інго виросла лоло (погана трава), яка заважає йому чути голос розуму, — звучав спокійний голос лури. — Коли б ти віддав землю в оренду, не було б такого клопоту.
— Почекай, поки зберу рис, — промовив, нарешті, На-Інго.
— Багато разів сходило і заходило сонце, поки тебе чекали. Більше вже не можна. Подумай. Я сказав.
І поважно, не поспішаючи пішов геть. На-Інго не поворухнувся. Тільки Нонг схопився і нервово почав ходити біля хати.
Ніч минула. Зайнялося на сході, й виразніше вимальовувалися вершини гір. Ось вони вже позолотилися, але в улоговині ще темно. Потривожений туман заворушився й неохоче, поволі почав підніматися з плантації.
Деза спала, спало і заводське селище. Лише де-не-де встав один-другий чоловік. Раптом почувся тривожний дзвін і крики:
— Пожежа на плантації!
Ніби мурашник, заворушилося селище. Частина людей кинулася на плантацію, а друга частина — в кампонг. В цій групі були й наглядачі з своїми нагаями, і поліцейські, і місцеві чиновники.
У селі загримів барабан, розбіглися по вулиці заводські люди.
— Марш гасити пожежу! Живо! Всі!
Злякані жителі схопилися, поки що нічого не розуміючи. Налетіли стражники, з'явився лури, бігав, кричав щосили. Плач жінок і дітей, невдоволені вигуки чоловіків, посвист нагаїв, лайка створили таке враження, ніби на село напали бандити.
Нічого й казати, населення не мало ніякого бажання бігти рятувати панське добро. Люди тікали хто куди, ховалися; насильники почали лютувати ще дужче.
— Стій! Куди ти? Я тобі покажу! — кричали вони, не жаліючи нагаїв.
Нарешті, спіймали чоловік п'ятнадцять і вигнали на поле. Там огонь ішов уже стіною, суха тростина тріщала, специфічний запах горілого цукрового соку сповнював повітря. Люди, що прибігли раніше, встигли зробити просіку лише на невеликому шматочку, щоб не пустити вогонь далі.
Почалася загальна боротьба з вогнем. Але людей не-вистачало. Поки в одному місці затримають огонь, в іншому він обходить стороною.
Прибіг сам Більбо і гасав, мов скажений звір.
— Ах, сволота! Бунтувати задумали? Ми з них виб'ємо цей дух! — кричав він на адресу тих, хто не з'явився гасити пожежу.
Вогонь було затримано лише години через три. Половина плантації згоріла. Але й від рису На-Інго та деяких найближчих сусідів нічого не лишилося: увесь він був витолочений.
Через день у дезу з'явилися високі гості. Попереду на білому коні їхав старий з сивою бородою, в чалмі й білому халаті. Кінь був покритий шовковою попоною з різноколірними китицями. Поруч їхав Більбо і кілька чиновників. Озброєні вершники оточували старого, а ззаду їхав віз із слугами й хазяйством.
Більбо й голландські чиновники тримали себе перед старим покірно, догідливо, ніби перед якимсь великим начальником. Жителі, що траплялися по дорозі, робили «дьєнг-кок» — знак найвищої пошани. Робилося це своєрідно: людина відходила вбік і присідала, поки висока особа не проїде мимо. Цей дьєнг-кок простий народ повинен робити перед кожним чиновником і перед кожним білим, хто б він не був. Треба відзначити, що в містах і навіть у таких пунктах, як Бандью, дьєнг-кок тепер уже не виконується. Але перед такою великою персоною, як регент, доводилось повертатися до колишнього звичаю.
