Амок - Мавр Янка (список книг txt) 📗

— Амок! Амок! На-Інго! — закричали в усьому селі, затріщали тріскачки, усі почали ховатися хто куди.

Цей крик почув Нонг і кинувся слідом за батьком. За ним — інші чоловіки, озброєні чим попало.

— Амок! Амок! — чулося в селі; тріщали тріскачки, люди грюкали кийками, б'ючи на сполох.

А тимчасом На-Інго звалив жінку, яка йшла з водою. Вбив її на смерть.

На-Інго біг так швидко, що його переслідувачі не тільки не наближалися, а відставали дедалі більше. Лишалося тільки дивуватися: звідки в старого На-Інго взялося стільки сили? Нарешті він зовсім зник з очей. Чоловіки втомилися й почали відставати. Лише Нонг з останніх сил біг далі…

Через кілька хвилин спереду почулися постріли. Нонг зупинився: пізно! справу закінчено!

Підійшовши ближче, Нонг побачив убитого батька, а поруч з ним — наглядача Гріна.

Цей амок е особливістю яванців, і європейці досі сушать голову, що воно таке: чи звичайний сказ, чи якась інша хвороба? В усякому разі амок ніколи не трапляється з щасливою людиною. Він завжди вибухає в результаті мук і важкого стану. Коли такого «оранг-гіля» (скаженого чоловіка) своєчасно стримати, то припадок іноді проходить. Але закон дозволяє кожному вбити «оранг-гіля».

Європейці тільки забувають, що яванці, хоч і «найтерплячіші й найтихіші», але все ж люди. Якою б тихою і терплячою людина не була, та за певних умов навіть такому терпінню може прийти край.

Досі це терпіння кінчалося амоком, ну, а згодом воно може кінчитися чим-небудь іншим.

V. НА ШЛЯХУ В НЕВІДОМЕ МАЙБУТНЄ

І Нонг пішов світ за очі. Попрямував на захід, у ліси Бантама, де, як він чув, живуть вільні люди, куди тікають ті, кому немає змоги жити дома.

Перед тим як іти, він продав свою землю і господарство, розрахувався з боргами, після чого йому лишилося ще десятків зо два гульденів. Приємно було і Більбо одержати шматок землі, який так заважав йому. Задоволений був і лури, який за свої турботи одержав від Більбо винагороду. А деза стала меншою ще на одне господарство.

Дорога то підіймалася на горби, то спускалася в улоговини, і всюди копошився народ, скрізь під деревами тулилися кампонги. Вся країна здавалася одним суцільним селом. Недаремно густота населення становить тут сімсот чоловік на один квадратний кілометр, в той час як навіть у найбільш заселених місцевостях Західної: Європи вона не перевищує чотирьохсот чоловік.

Кожний шматочок землі старанно оброблений, головним чином, під рис. Як відомо, рис садять розсадою у воду або, інакше кажучи, посадивши, заливають водою. І от яванці умудрилися навіть на схилах гір зробити такі поля. Вони розміщуються терасами, одне над одним, загороджені вузенькими греблями, і вода поступово заливає верхні, потім нижні. Все це досконало розроблено. Дощова вода збирається в одне місце і розподіляється за певним планом.

Стояли жнива. Народ у святковому одязі збирав урожай. Одні зрізали рис по колоску і зв'язували в пучки, інші на коромислах відносили ці снопи додому. Кожне зернятко враховувалось. Не ловили гав і рябенькі пташки-рисівки, але проти них організували складну техніку: на полях були поставлені кілочки, на них поначіплюване різне ганчір'я, від якого тягнулися нитки; трохи далі стояли маленькі халабуди, а в них сиділи діти, які весь час смикали за нитки, щоб опудала ворушились і відганяли пташок.

Подекуди виднілися підприємства капіталістів: плантації чайні, кофейні, какао, хінні. Хінне дерево колись привезли сюди з Південної Америки, і воно так добре прижилося, що тепер Ява виробляє хіни найбільше в світі.

Дорогою на кожному кроці траплявся «ресторан». Китаєць розташовував де-небудь під деревом два маленькі столики: на одному якось припасовував жаровню, яку роздував банановим листям на зразок ковальського міху; на другому ставив готовий рис і різні приправи до нього. Приправ багато; від деяких у нас очі повилазили б на лоба, але місцеві жителі їх дуже люблять. Замість тарілок — листя. Нонг відчував себе великим паном, бо мав гроші й міг пообідати в такому ресторані.

Десь опівдні почалася звичайна гроза, яка на Яві за кожні сто днів буває шістдесят один раз. Але нашого мандрівника це не лякало, бо він завжди міг перечекати дощ під стріхою і там же й переночувати.

Так ішов Нонг два дні. Спочатку він почував себе веселим, вільним, але чим далі, тим частіше стискалося його серце. Куди він іде? Чого? Що його чекає попереду?

Що він там знайде? Чи не краще було б залишитися на місці? Він чув, що туди тікають люди, але нічого певного не знав. Лише сподівався, що знайде притулок там, де не панують білі, і знайде товаришів, з якими можна буде вести боротьбу проти визискувачів.

Наступного дня під вечір Нонг увійшов у село, де збирався переночувати. Несподівано він помітив попереду європейця, який ніби прогулювався по кампонгу. Видно було, що той нікуди не поспішає, до всього придивляється.

Мабуть, і жителі не часто бачили європейця, бо з цікавістю позирали на нього з різних кутків.

Назустріч їхав віз на двох колесах, запряжений сапі, на возі «капок» — бавовна з особливого малайського дерева.

Побачивши європейця, сапі занепокоївся, грізно засопів і… кинувся разом з возом на білого. Європеєць спочатку подумав, що віл чогось злякався, але одразу переконався, що сапі мчить просто на нього. Той відскочив убік — сапі за ним; він у інший бік — і віл за ним.

— Пеганг! Пеганг! (Стій! Держи!) — кричав ззаду зляканий хазяїн, але розлючений сапі, ніби собака, мчав за білим і готовий був уже приперти його до тину. Тут Нонг ухопив жменю піску, сипнув волові в очі і стримав його. Сапі спинився, але все косився на чужинця. Підбіг хазяїн, схопив вола, почав просити в європейця пробачення і поїхав далі.

— Що ж це таке? — обурено спитав Піп (це був він) ламаною малайською мовою.

— Це, бачите, наші воли завжди так нападають на чужих, не люблять їх, — відповів Нонг такою ж ламаною голландською мовою.

Нонг не сказав тільки про те, що цими чужими є виключно європейці. Ця цікава особливість яванських сапі давно вже відома і наробила чимало лиха.

— Невже завжди так буває? — спитав Піп.

— Майже завжди.

— Он які патріоти! — пробурмотів Піп. — В усякому разі, ти молодець, врятував мене. Та ще й розмовляєш по-голландському. На тобі за це, — і він дав Нонгу монету.

І лише коли Піп відійшов, Нонг схаменувся: навіщо він врятував цього білого пана?

«Що мені з того? Хай би сапі випустив з нього кишки. Навіть тварина знає наших ворогів».

А Піп, відійшовши кілька кроків, раптом спинився й обернувся до Нонга.

— Ти тутешній? — спитав він.

— Ні, — відповів Нонг.

— Ти маєш роботу?

— Ні, я йду її шукати.

— Куди?

— У Бантам.

— От і я туди їду! — сказав Піп. — Чи не згодишся ти піти до мене служити? Мені потрібна смілива людина, бо я їду в дикі місця на полювання. Ти, здається, хороший хлопець, та ще й знаєш голландську мову.

Нонг одразу зміркував, що кращої нагоди для нього й бути не може. Але, щоб не показати своєї радості, він спитав:

— А скільки туан платитиме?

— Про це не турбуйся. Все залежатиме від тебе самого. У такій справі потрібна вірність, сміливість і чесність. Коли все це виявиш, то не пошкодуєш. Поки що можу тобі пообіцяти двадцять гульденів на місяць на моєму утриманні. А коли догодиш, то, можливо, і вдвоє більше.

Щоб зрозуміти, як мусив Нонг поставитися до такої пропозиції, треба знати, що за каторжну роботу на плантації Нонг мав дванадцять гульденів на своїх харчах.

— Я згодний, — відповів Нонг, — і постараюся догодити туану.

— А як тебе звати?

— Нонг.