Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.
— Далеко, — відказав той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я — Президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув за вами, метре. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.
— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?!
Тепер усміхнувся Президент.
— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде лице ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дугласе! Ви проживете щонайменше ще вісімдесят-дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви будете перекидати сонця з однієї руки в іншу, немов печену картоплю.
— Про що це ви? — із затамованим болем запитав письменник. — Піти? Зараз? Назовсім? Серед білого дня і сповна розуму?
— Ви вже далеко не юнак, — м’яко зауважив посланець з майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.
Недільний ранок, який почався для знаменитого письменника з неприємної телефоннрї розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася додому:
“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить зникнути. Безвісти, без сліду. А з іншого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що відбувається зараз зі мною — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту. їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я — не що інше, як форма, котру більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив.
— Чому такий поспіх? — запитав він невдоволено. — У всякому разі я маю попрощатися з рідними.
— Ні, ні, це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличм майнула тінь жалю. — Залишилося сімнадцять хвилин.”
— Але чому, чому?
— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків, історичні тупики… Є взагалі заборонені віки. Там настільки тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метре, якщо б існувала така можливість, то ми врятували б усі золоті голови всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й трапляються винятки.
— І я якраз той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас. — Розумію.
— Так. І ми дуже раді цьому. Однак часовий тунель тільки один, і утримувати його ми можемо не більше тридцяти семи хвилин. Наш час закінчується.
— Кого ж ви вже порятували?
— З близьких вам по духу людей — Томаса Вулфа, — відповів Президент Асоціації й зітхнув. — Але він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…
— Томас?! — вигукнув Рей. — Та це ж геній з геніїв! Страшенно хотілося б з ним зустрітись. Ах так, я забув…
Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.
— Тепер я розумію, — бурмотів він, усміхаючись своїй здогадці. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там?.. “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні, і я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я відчуваю себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас.
— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті рішучості. Чотири хвилини.
— Ні, що ви, — Бредбері нахилився й підхопив велосипед за кермо. Всміхнувся. — Ще якби я міг попрощатись, а так… Потайки. Нізащо!
— Ми любимо вас, — сказав чоловік з блідим обличчям й пішов туди, де повітря мінилося і струмувало. — Ви пошкодуєте, Дугласе!
— Зачекайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви, напевно ж, умієте Це робити. Заберіть від мене хоча б відчуття реальності подій.
— Прощайте, метре. — Посланець з майбутнього доторкнувся гарячою долонею до лоба Рея Дугласа і зник.
Письменник торкнув велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов крапельки ртуті. Бредбері здригнувся, огледівся довкруж:
“Що зі мною було? Якась прострація. І голова розболілась. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, це просто здалося? На березі жодної живої душі. Але звідки тоді сліди?..”
Два ланцюжки слідів і справді чітко відбилися на мокрому піску.
“Біс із ним, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу. Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Максимум два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, диктує свою найкращу книгу. А потім… повертається в лікарню, в могилу… Але чим пояснити його повернення — необхідністю чи власним бажанням? Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік Ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри та про Землю”.
Віктор Савченко
ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА
Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.
Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим обличчям і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.
— Сідайте, Дюре, попоїжте з дороги, — сказав сухорлявий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.
Перера умостився в крісло на покуті. Чоловік у халаті теж сів до столу.
— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем, хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…
— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.
Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів тим часом швидко танула.
Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Його добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту тіляшку вина, голосно гикнув.
— Хай вам чорт, — промовив невизначено. — Так наїстися. Ну, розповідайте.
— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав підводячись, худорлявий. — Ходімо.
Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр кривився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився нерішуче. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все ще не кажучи ні слова, загріб з ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами й за мить оповилася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімнату сповнило гудіння витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, з полегкістю зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і без щетини. Гість відзначив, що, по мірі того, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевне подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.
