Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗
— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містеч’ко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких, був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натопче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надавав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.
— Семе, тоді на засіданні наукового товариства серед слухачів була ще одна людина…
— Знаю. Ота руда дівчина з економічного факультету. Марієтта, здається.
— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише свої успіхи в навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони скромно називали віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий— чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене брав з собою. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.
— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив індіанець, усе ще дивлячись у гранітний схил. — Але ж, Габрієлю, випустивши потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.
— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж, я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу збагне, чим це пахне.
— Що ж, хай буде на твоє. — З цими словами Сем підвівся. — Нам час іти. Скоро з’явиться літак.
Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у порослу густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Кроки двох чоловіків голосно відлунювали на бетоні злітної смуги, другий кінець якої увінчувався гострими вежами рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, тишу порушило гуркотіння, а за мить з-над океану з’явився літак.
Сухий, зігнутий дідок у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поруч із огрядним Перерою. Коричнева, без жодної зморшки шкіра на його обличчі скидалася на хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу комахи — тверду й холодну. Іще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.
Президент компанії знав ціну часові.
— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав.
Спільман відзначив, що губи Таппінгера, коли він говорив, залишалися нерухомими.
— Тут, на полі, — сказав Спільман.
— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.
По цих словах президента компанії Сем пішов до замку і невдовзі повернувся з блискучим мачете і колбою, на дні якої рухалася невелика, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і зразу ж вона дала про себе знати бурим газом, який заструмував з того місця, куди вона впала. По чверті години кулька вже стала завбільшки з добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося трохи відійти. Куля рухалася по спіралі, геть виїдаючи довкола траву аж до самих корінців. Ділянка, яку вона об’їла, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Між тим апетит її розгорявся, вона, мов шалена, качалася по колу, жадібно припадаючи ротовим отвором до кущиків соковитої трави. Таппінгер, мов зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його неблимаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі — площі, завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:
— Містере Таппінгер, а може, досить… — Гадаю, усе й так ясно.
— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я мушу знати всі можливості нової біосистеми.
Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, перериті хом’ячі нори й мурашники. Спільман, спостерігаючи, як чорні, завбільшки з колун, зуби потЕори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, почув запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку, — сказав:
— Послухайте, Таппінгер, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.
— Пусте, — відказав керівник компанії; в його зіницях зблиснули лихі вогники.
“Дощовик” тим часом швидко гладшав і, схожий на селетенську краплю, здавалося, от-от лусне. Коли ставало затишно, гриб, оповитий димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.
— Та й смердить же! — сказав президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу. — В деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки: — А м’ясо в нього не отруйне?
— М’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.
— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.
Перера швидко, як на його вагу, збігав до літака і повернувся з автоматом.
— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.
Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він нагло репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Президент, обіпершись на ціпок, дивітеся на кількатонні гори добірного м’яса, і в його очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.
— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.
— Коли не відрізати решток рота, за кілька хвилин обидві половинки стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.
— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — гримнув він.
Сем спинився від раптового окрику. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.
Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:
— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!
— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент. Він витяг із спідньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і 2500 акрів землі, завірена столичним нотарем. — Мушу ж я знати до кінця можливості нової системи.
— Ваша допитливість нам дорого коштує, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й для вас це небезпечно…
Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не відривав очей від гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер став рвучкішим. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко досягли розмірів гриба, з якого утворились. Один з них перекотився через вузьку вже для нього бетонну смугу, заходився голити місцевість з другого боку.
