Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (список книг .txt) 📗
Всі горщики приблизно одної форми, хоч різного розміру. Прикрас на них мало: іноді хіба ряд цяток навколо шийки або щось подібне до зірки замість кола; іноді ці прикраси бувають витиснуті нігтем.
Коли сонце заходило, я знову прогулявся навколо острівця. Я вже почував себе в Білі-Білі як дома і познайомився з багатьма стежками та закутками острівця. Як сказано вище, весь острів, окрім селища, вкритий лісом, де є кілька гарних старих дерев та мальовничі групи пальм. Самий край берега, який коло селища положистий і піщаний, тут стрімкий і складається з піднятого коралового вапняку; подекуди в ньому є глибокі печери, куди з шумом вливається вода.
Високі гори, відкрите море, гарні дерева навколо і навіть одноманітний заколисуючий гомін прибою так мені подобалися, що думка переселитись сюди, яку я жартома висловив був тубільцям, видалася мені досить доброю. Я навіть підшукав два кутки, де б я міг поставити свою хатину, й не знав, якому з них дати перевагу.
Одне тільки заважає: острівець малий, а людей багато — мабуть, буде тісно. Коли я пішов гуляти, мені подобалося, що ніхто з тубільців не побіг за мною дивитись, куди я йду; ніхто не спитав, куди й по що я простую. Всі поралися коло своєї роботи. Мої сусіди на суходолі далеко цікавіші чи, може, підозріливіші. Зате тут люди набагато говіркіші чи допитливіші. Місце проживання тубільців на невеликому острівці дуже вплинуло на характер їхніх робіт та на їхню вдачу. Не маючи достатньо місця на острівці для хліборобства, вони дістають усі головні харчі з берегових селищ, а самі живуть з ремесла: гончарують, виробляють дерев'яний посуд, будують піроги тощо.
Коли я повертався до селища, коло одної хатини хазяїн забажав дати мені дарунок і, схопивши якогось нещасного собаку за задні лапи; вдарив його з розмаху об дерево і, розбивши отак череп, поклав його коло моїх ніг. Він це зробив так швидко, що я не встиг його спинити. Не бажаючи образити його, я взяв подарунок, але попросив, щоб хазяїн сам приготував, цебто зварив або спік собаку. Коли мені подали цілий табір з шматками вареного собачого м'яса, я роздав тубільцям, які обступили мене, по шматку, лишивши велику порцію Каїнові, невелику Улсонові й маленьку собі. Перед тим як стало смеркатися, вся людність острівця, чоловіки й жінки, — всі були на місці. Була також сила дітей, багатьом з яких батьки хотіли дати ім'я Маклай, на що я, однак, не погодився.
5 березня
Добре виспавшись за ніч, я рушив на східний берег острівця подивитись на верхогір'я Мана-Боро-Боро, як називають тубільці гори Фіністер. При сході сонця гори було ясно видно; десь о сьомій-восьмій годині ранку громадяться хмари й лягають на верхогір'я аж до вечора. Сьогодні ранок був чарівний, і два гірські проходи в береговому хребті коло селища Мале та коло селища Богатім так і вабили можливістю продертись у середину країни.
Я так замислився, що не помітив, як біля мене розташувалася ціла група тубільців і мовчки стежила за мною. Підійшов також і Каїн, якому я сказав, що, з'ївши його саго, я рушу додому, як тільки подужчає вітер. Чекаючи на, саго й вітер, я заходився укладати словник діалекту Білі-Білі. В обличчях тубільців я міг помітити бажання, щоб я швидше забирався геть, проте вони добре ховали його під виглядом ласкавості. Я вважав це почуття за цілком природне, може, через те, що сам часто зазнавав його. Ці люди звикли бути самі; всякі відвідини, особливо такого чужоземного звіра, як я, були для них хоч і цікаві спочатку, та потім тяжкі, і бажання позбутись його, відпочити — цілком природне.
Тому, як тільки повіяв маленький вітрець, я подав знак, і чилонік тридцять спритно стягнули у воду мою шлюпку. Я підніс прапора, який мешканцям дуже сподобався, і вони це висловили гучним «ай», а я поволі почав посуватися додому в супроводі прощальних криків жителів та обіцянок незабаром відвідати мене. Справа в тому, що дитина з Кар-Кару з великими ранами на ногах, батькові якої я дав свинцевої мазі, видужала, а тому багато хворих з Білі-Білі просили допомогти і їм, але я, не взявши з собою ніяких ліків, сказав, щоб вони приїхали до мене.
О другій годині пополудні ми були вже недалеко від мису Гарагасі, і я, не без цікавості, зайшов до своєї хатини, яку вперше лишив так надовго без догляду. Однак, виявилось, усе було ціле, і не встиг я розплутати мотузки коло дверей, як один за одним прийшло чоловік з двадцять або й більше, які здивовано питали, де я був, і на мою відповідь: «У Білі-Білі», — сказали, що думали, ніби я поїхав у Росію. По обіді ми вивантажили подарунки з Білі-Білі; було близько п'ятдесяти кокосів; чотири гілки добрих бананів та фунтів двадцять саго. Тютюн і цвяхи окупилися.
6 березня
Вийшовши ранком на веранду, я побачив на столі змію, яка звільна й гарно вигиналася. Я схопив її за шию коло самої голови і, опустивши в банку з спиртом, тримав доти, доки вона, наковтавшись спирту, не спустилась безсила на дно.
Прийшов Туй, і я довго розмовляв з ним про Білі-Білі, Кар-Кар, Марагум-мана тощо. Між іншим, він сказав мені кілька назв речей діалектами дев'яти ближчих селищ.
Між кокосами Білі-Білі було багато таких, які вже пустили паростки. Вибравши кілька з них, я посадив їх перед домом. З цієї нагоди я спитав Туя про кокосові пальми Горенду — чи всі вони там належать селищу, чи, може, окремим особам. Він сказав мені, що в Горенду є кокосові пальми, які належать окремим особам, а інші всьому селищу. Так само й великі хатини: є буамбрамри, що належать окремим особам, і є такі, що належать усьому селищу.
Вечір був дуже темний і тихий. Я довго лишався коло берега, сидячи на стовбурі великого, звислого над водою дерева. Поверхня моря була дуже спокійна, і, стежачи за рухом тисяч світляних тварин у морі, можна було бачити, що вони рухаються самостійно і з різною швидкістю. Інша річ, коли дивишся на море вночі з судна, рух якого може спричинити подразнення та вилучання світла в різних морських тварин.
7 березня
Знову господарські роботи. Білі боби починають псуватися. Довелося сушити їх на сонці, причому сотні жирних черв'яків виповзли на підкладене полотно. Улсонові довелось визбирувати зіпсуті боби, і це тривало близько двох годин. Увечері я пішов до Горенду по аян і застав Туя знову лежачим; він ходив багато на сонці, незважаючи на мою заборону, внаслідок чого в нього з'явився за вухом нарив, який завдавав великого болю. Довелося повернутись по ланцет і розрізати нарив, відкіля витекло багато гною. Туй незабаром дав мені зрозуміти, що почуває велике полегшення. Повертатись довелося в темряві, але я досить добре продерся стежкою, де й удень часто спотикався об ліани та коріння. Я помалу стаю папуасом: сьогодні ранком, наприклад, я почув голод під час прогулянки і, побачивши великого краба, піймав його і з'їв сирого; тобто з'їв те, що можна було в ньому їсти.
8 березня
Шлюпка знову дуже тече: в день набирається близько двадцяти трьох відер води. Майже по відру на годину.
9 березня
Ходив у Горенду, де добре поснідав аяном і саго.
В середині лютого закінчився дегарголь; на початку березня майже зникла цукрова тростина; незабаром, кажуть, не буде й аяну, а замість нього на зміну з'явиться «бак», а потім ще один рід бобів; аусь теж з кожним днем стає гірший, бо частина його виявляється чорною й частково з'їдена червою.
14 березня
Устав з страшенним головним болем; найменший шум був мені нестерпний. Раптом на великому дереві, до якого притулилась моя хатина, почувся гучний, різкий неприємний крик чорного какаду, цього суто новогвінейського птаха. Я почекав кілька хвилин, сподіваючись, що він полетить. Нарешті не витримав і вийшов з рушницею з хатини. Птах сидів майже просто над головою, на висоті принаймні сто футів. Рушниця була заряджена дуже дрібним шротом, і при такій висоті та густій зелені я сумнівався в ефекті пострілу, але все ж вистрілив, щоб бодай сполохати птаха й позбавитись його бридкого крику. Стріляв я майже не цілячись, проте птах з пронизливим криком, зробивши кілька кругів, упав коло стовбура дерева. Несподівана рідкісна здобич змусила мене на час забути про головний біль і взятися препарувати какаду. Відстань поміж кінцями розтягнутих крил була понад один метр.
