Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Комісія це швидко з’ясує.
І чоловіка відіслали на комісію, котра виявилась звичайнісінькою медичною, а не тією, що без неї його ніяк не могли поховати. Чоловік одразу пройнявся сумом, засумували й пани генерали, щойно довідались, що він не придатний до виконання жодного обов’язку.
Чоловік, проте, переконав комісію, що як-не-як, а він може щось робити, а саме: доглядати домовину до приходу комісії, після чого його вже напевне поховають. Цей обов’язок поклали на нього самі пани генерали, тож медкомісія, довго не вагаючись, видала чоловікові довідку, котра засвідчила, що він не годен ні до чого, окрім ремонтування власної домовини. Невдовзі по тім йому сконструювали нове житло, трохи менше від попереднього, проте мало воно істотну перевагу — віко труни легко знімалось, аби чоловік міг малювати її і ззовні.
Він спокійно зажив по-старому, дожидаючись дня свого похорону. Комісія не появлялась, і він ніколи не замислювався, як його, живого, поховають, коли та комісія нарешті прийде. Пани генерали його більше не турбували, — вочевидь, покинули всі надії на якесь інше його застосування. Вони й без нього мали безліч клопотів.
Чоловіка ніхто не чіпав, він сумлінно вершив свій обов’язок, тож можна сказати, жилося йому щасливо і весело.
Наталя Кушнєрова
АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ
Оповідання
Годинник на вежі сусіднього будинку вибив одинадцяту ночі. Пішла четверта година його чергування.
— Почекаю трохи і, якщо нічого не трапиться, спокійно спатиму аж до ранку, — сам до себе сказав Митрофан Фотійович.
Хоча який там сон на старості — десь нявкне кіт чи рипне дошка, і вже крутишся цілу ніч, хоч очі позашивай. Він закутав ноги старою фуфайкою — на горищі доймали протяги — і заходився умощуватися на дивані, терпляче вибираючи положення, за якого його суглоби і пружини дивану найменше дошкуляли одні одним. Ну й роботка! А племінник же обіцяв тепленьке місце. Митрофан Фотійович закашляв, і в боці одразу закололо. Оце вам і тепленьке місце — маєш хронічного бронхіта. Він подивився на екран дисплея. “Хоч би вже сьогодні помовчав, клятий”, — подумав він, і дисплей одразу мстиво ожив. По екрану вужакою поповзло: “Увага! Несправність ліфту номер 3!” Одночасно почувся бридкий писк — це на випадок, якщо він засне “при виконанні”. “Увага! Несправність ліфта номер 3!” — літери уперто тяглися екраном.
— Та вже бачу, бачу, — прокректав старий, сповзаючи з дивана.
Дисплей не вгавав. Тоді Митрофан Фотійович згадав, що за інструкцією належить натиснути червону кнопку і “ввести напис з клавіатури”.
Він почав вистукувати неслухняним вказівним пальцем: “інформацію прийнято”, але зробив у тій клятущій “інформації” аж дві помилки, і дисплей заходився нервово подзвонювати. За хвилину по тому мала увімкнутися сирена, від якої усі миші втікали з їхнього горища і не менше тижня відсиджувались на сусідньому. Через те у Митрофана Фотійовича завжди бували прикрощі з Арнольдом Аристарховичем.
— Ач, який грамотний! — обурився Митрофан Фотійович і набрав відповідь без помилок.
Дисплей заспокоївся, і зловісне око екрана погасло.
— Бач, захарастили усе горище імпортним причандаллям. Діагностика, кажуть. Якби та діагностика ще ліфти ремонтувала. А вони ж такі старі, що давно треба було б списати. Так на ліфти фондів немає, ліміти вичерпано. — Митрофан Фотіевич звично бурчав, але в його голосі вчувалися нотки задоволення. Чула б його стара, які слова вчені знає.
Він натягнув спецівку з великою червоною бляшкою на грудях. Потім про всяк випадок приладнав крильця (він сам змайстрував їх з дроту й обтягнув тканиною) і попрямував до потрібного люка, поклавши за пазуху кілька бутербродів із сиром.
Семен Іванович затримався на роботі і дуже хвилювався, що не встигне до повернення дружини з театру. Він глянув на свого годинника, але той, як завжди, зупинився на восьмій, уперто відмовляючись працювати у нічні години. Семен Іванович зайшов до ліфта і натиснув кнопку третього поверху, хоча й обіцяв собі щоранку, що підніматиметься пішки. Воно й для здоров’я корисно і не надто високо, а головне, ніякого ризику — чомусь сучасна техніка відмовлялася слугувати Семенові Івановичу, бунтуючи в найнесподіваніший спосіб. Ліфт натужно поминув другий поверх, тоді щось заскреготало у його механічних нутрощах, і він зупинився. Семен Іванович, не втрачаючи самовладання, ретельно перечитав інструкцію і натне кнопку найближчого поверху. Ліфт не зрушив з місця. Тоді він натис по черзі усі кнопки. Ліфт стояв. “Тепер уже не встигнути до приходу дружини”, — подумав він і почув, як годинник на сусідньому будинку вибив одинадцяту.
Семен Іванович натис аварійну кнопку, не покладаючи на це великої надії, бо за своє довге життя жодного разу не стрічався з ліфтерами і навіть почав вважати їх створіннями коли не міфічними, то, в усякому разі, ірраціональними.
Минуло хвилин п’ятнадцять, і, звичайно ж, ніхто не з’явився. Семен Іванович почав уже подумувати, як би зручніше влаштуватись у своєму тимчасовому житлі, бо любив в усьому певний комфорт. Але тут почулось якесь шкряботіння над головою. Вгорі щось повзало і вовтузилось. “Миша”, — з відразою подумав Семен Іванович. Хоч у книгосховищі, де він працював, це було не в дивовижу, але звикнути до цих істот він не міг. Зашкребло сильніше, і кришка люка почала помалу відсовуватись убік. “Пацюк”, — подумав Семен Іванович приречено і одразу згадав усі історії, чуті про цих хитрих і кровожерних створінь. Особливо жахливою була розповідь Марії Дементіївни. Семен Іванович наготував до бою важку палицю, якою відлякував на роботі найбільш нахабних мишей. Люк відсунувся іще на кілька сантиметрів. Семен Іванович побачив лютий блиск очиць.
— Черговий ліфтовик, — почувся згори простуджений голос.
Семен Іванович обм’як.
— Пробачте, нерви, — він заходився допомагати відсовувати люка. — Доброго вам вечора.
— Точніше, доброї ночі, — поправив його ліфтер, засовуючи голову всередину. — Ніч уже. Допоможіть мені спуститися.
Семен Іванович простягнув йому обидві руки і приготувався прийняти на свої слабосилі плечі огрядну, коли судити з обличчя, постать рятівника. Але ліфтер виявився легким, мов пір’їнка. Семен Іванович опустив його на підлогу і побачив, що зростом він був не більший за першокласника. Перед ним стояв дідок з круглим і набряклим обличчям і маскарадними крильцями на спині.
— Обережніше, не пошкодьте їх, — попросив той, важко відсапуючись. — Оце то роботка — лазити, наче мавпа, по канату. Я спустився з горища усього за сім хвилин, — додав він.
Семен Іванович здивовано мовчав.
— На що скаржитесь? — спитав дідок голосом дільничого терапевта.
— Як вам сказати… — знітився Семен Іванович. — Загалом я здоровий.
— Що з ліфтом?
— А, ліфт… Ліфт зупинився. Я уже всі кнопки натискував.
— Даремно.
— Що даремно?
— Натискували даремно, — розлютився дідок. — Ясно ж сказано: кнопку найближчого поверху. — Він тицьнув брудним пальцем в інструкцію. — Ото тицяють без понятія на кнопки, а тоді ліфти зупиняються.
Семену Івановичу забракло мови. Він, звичайно, міг сказати на своє виправдання, що ліфт зупинився не від натискування на кнопки, а навпаки. Та річ у тім, що більше, аніж мишей чи навіть пацюків, він боявся людей, наділених маленькою, але незламною владою стосовно його повсякденних потреб, — продавців, сантехніків, вантажників і прийомників склотари. Прийомники склотари лякали його найбільше. І от коли наставав критичний момент і склотари в домі ставало забагато, а грошей, навпаки, замало, він збирав у великі сумки той делікатний товар і благально дивився на дружину. Бувало, коли вона мала добрий гумор, то супроводжувала його до цієї жахливої установи. Він тремтячими руками виставляв їх спільний капітал на прилавок, а тоді тихенько зникав, полишаючи розрахунки на свою дружину-поетесу, натуру романтичну у хвилини натхнення, але украй прагматичну, коли йшлося про добробут сім’ї. От і зараз йому стало лячно, що цей головатий дідок розсердиться на нього і покине напризволяще, а він може навіть померти у цій страшній пастці. В усякому разі не встигне приготувати дружині вечерю.
