Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Тицяють, тицяють, — буркотів дідок, але голос його став лагіднішим.
Він обережно зняв свої саморобні крильця, такі недоречні на старій фуфайці. Тоді зняв і фуфайку і кинув її в куток ліфта.
— Сідайте, — запросив гостинно.
— Дякую, я постою.
— То ви так і будете стояти до ранку?
— Себто, як до ранку? Як до ранку? — перелякався Семен Іванович. — Ви ж ліфтер. Полагодьте.
— Який я у дідька ліфтер. Сказано ж вам — черговий ліфтовик, — старий постукав пучкою по червоній бляшанці на грудях. — Ліф-то-вик.
— Пробачте, а яка різниця?
— Ліфтер працює з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо пошкодження дрібне, він може сам відремонтувати ліфта. А я лише чергую ночами і приймаю по дисплею повідомлення про несправність. Тоді передаю їх по інстанції вранці, — повчально роз’яснював дідок.
— То якого ж біса ви залізли до ліфта? — обурився Семен Іванович. — Сиділи б коло свого дисплея і насолоджувалися моїми муками.
— Дисплей дає лише повідомлення про несправність, — дідок образився, і його синя, наче слива, нижня губа затремтіла. — Дисплей, сказано в інструкції, — це останнє слово техніки і могутній засіб діагностики.
— О господи, та яка ж потрібна діагностика, коли й так як день видно, що ліфт несправний.
Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому — учителю чи бухгалтеру? — неповаги до дорученого йому обладнання.
— Розумні люди ставили, — мовив він похмуро.
Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на фуфайку.
— Ну, я, той, поліз до своєї кабінети.
Він узяв крильця і попросив підсадити його до люку.
— Фуфайку я вам залишу. І бутерброди. Із сиром.
Семен Іванович почувався негідником. Отак ні сіло ні впало нагримати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьомого поверху по тросу, ризикуючи скрутити собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою фуфайку і, врешті, просто хотіла підтримати у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає, аби приготувати дружині вечерю.
— У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завжди готую їй яйця в мішечок.
— Куди ви їй готуєте яйця? — від здивування у старого на чоло набігли зморшки.
— Ну, це яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а всередині рідкий.
— Сама вона нездатна і яйце зварити? — не повірив дідок. — Що ж це за жінка?
— Даремно ви так. Вона у мене незвичайна. Пише вірші.
Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.
— Добре, посиджу з вами трохи.
Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бутерброди з грубо накраяним хлібом. Сир був несвіжий. Старий перехопив насторожений погляд Семена Івановича і пояснив:
— Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував позавчора. А сир мені видали місяць тому. Для мишоловок. А я так гадаю: нехай ті тварюки вдавляться, щоб на них такі продукти переводити, — він хитро підморгнув Семенові Івановичу. — Я кладу їм у капкани скоринку.
— Шкурочку від сала краще, — тоном фахівця мовив Семен Іванович.
— Краще, — погодився дідок, — але шкурочку я й сам люблю.
Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Іванович відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.
— Не може бути! — здивувався дідок. — Ото дурні. А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.
— Певно, голодують, сіромахи, — сказав співчутливо. — А у нас же того добра на болоті було!.. — Відтак його думки завернули в інший бік, бо він посмутнів: — І як там ведеться моїй дружині?
— Вона у відрядженні? — поцікавився Семен Іванович.
— Та ні, чкурнула з одним зальотником, — махнув дідок рукою. — Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке худе, аж світиться. Теж вірші писав. Як ваша дружина. — Старий хотів був розсердитися, але передумав і захихотів: — Ото нехай тепер та хвойда жабами харчується.
Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ятрював старі рани.
— А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював…
— Лісником, — поправив Семен Іванович.
— Це ж вам не водяник якийсь, — правив своєї дідок, не слухаючи. — І сусіди були люди поважні. — Він почав загинати пальці, пригадуючи: — Відьма, наприклад, дуже гарна й освічена жінка, тоді той, як його…
“Господи, та він же божевільний”, — кинуло в жар Семена Івановича.
— …а вона мені: він танцює у місячному сяйві, і душа у нього тонка, — очі старого горіли недобрим блиском. — А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.
— Так, так, — промимрив Семен Іванович, аби трохи заспокоїти співрозмовника. — З такими крильцями, мабуть, можна і літати.
— Та ви що, з глузду з’їхали? — зареготав старий. — Це ж я для бабусі змайстрував.
Становище Семена Івановича ставало загрозливим. “До ранку цього не витримати”, — подумав він і чемно запитав:
— Для відьми?
— Та ні, сусідка, тут у вас, на сьомому поверсі, живе. Така забобонна. Вона якось застряла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньку. Бутербродів їй наготував. Так вона мене у люк не пускала. Щезни, каже, анципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душеньки. То я змайстрував крильця швиденько. Спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким — прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтом перехрестилася. З того часу беру їх з собою про всяк випадок.
Семен Іванович кивав головою і не наважувався, сказати й півслова.
— Ви не вірите мені? — підозріливо заглянув у очі божевільний дідок. — Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шулікою у небі ширяв. Ось, дивіться.
І раптом дідок піднявся до стелі, наче повітряна кулька, наповнена легким газом. Він уперся головою у стелю і дивився униз на Семена Івановича, радісно посміхаючись. Тоді каменем бухнувся на підлогу і витер з лоба крапельки поту.
— Правда ваша, — мовив, відсапуючись, — старуватий для таких штук.
— То ви… То ви й справді з тих?..
— З лісовиків, — образився старий. — Тільки не кажіть, коли ваша ласка, що я, той, левітував у вашій присутності. Бо наш домовик догану вліпить. Знову ж таки, тринадцяту зарплату зріже. Не положено за інструкцією.
Семен Іванович втратив здатність дивуватися. Раптом він перейнявся дитячою вірою у бачене і навіть здогадався, що домовик — це той, хто перебирає уночі повноваження кербуда.
— Авжеж, інструкція — діло святе, — видобув через силу.
— А ви як гадаєте, — радо погодився старий. — Тут один водяник, коли уночі трубу прорвало, спробував замовити. Молоде, знаєте, зелене. А тоді кілька день з кранів пиво текло. Нарікання, скарги… Була, щоправда, і одна подяка від колективу чоловіків. Та це його не порятувало. Зняли з роботи.
Семен Іванович пригадав, що таки правда, з півроку тому кілька днів з кранів текла пінява жовтувата рідина і дружина скаржилась, що вода геть іржава.
— Тоді ще така історія трапилась. Один підпилий дворовик…
Семен Іванович так і не дізнався, що утнув той підпилий дворовик, бо будинком розляглася сирена.
— Пожежа! — аж утягнув у себе голову Семен Іванович і з жахом почав пригадувати події сьогоднішнього ранку: чи, бува, не полишив він увімкнуту праску, чи зняв з плити чайника і чи вимкнув з розетки електробритву.
— Господи! — дідок мало не плакав з досади. — Оце й справді залишусь без тринадцятої зарплати! — він ухопився руками за миршаві кущики волосся, яке росло довкола лисини бруднувато-сивим вінчиком, і почав рвати його.
“То ось від чого лисіють”, — спало на думку Семенові Івановичу, у якого, попри похилий вік, чуприна була, як у парубка. Сирена на хвильку замовкла, а тоді, ніби набравши сили, взяла на півтори октави вище.
— І, мабуть, без роботи, — додав дідок уже зовсім спокійно, як людина, що їй нічого втрачати. — Підсадіть мене до люка,
