Амок - Мавр Янка (список книг txt) 📗

— Це вже зовсім не до речі! — сказав Гейс.

— Тихо! Слухайте! — прошепотів Салул.

Друзі прислухалися. І ось звідкілясь до них долинув гомін натовпу. Гомін глухий, далекий, але досить виразний. Можна було розібрати, що гуде схвильований народ. Правда, жодного слова, навіть окремого голосу не вдавалося почути, але загальний тривожний гомін був виразний.

— Звідки це? — здивувалися товариші і звернули свої вуха та очі на берег. Однак там нічого особливого не можна було помітити. Звичайні скелі, міжгір'я, ліс, але гул ішов не звідти, а десь нижче, ніби від підніжжя скель.

— Невже десь у фіорді зібрався народ?

Але й біля фіорду нікого не було видно.

Ось серед гомону почувся далекий дзвін, а потім наче спів.

— Що за диво таке? — знизав плечима Гейс. — Чи молебен який?

— Якщо молебен, — зазначив Салул, — то принаймні європейський, бо у нас дзвону і співу нема.

— Значить, ще більше дивно.

Придивляючись до берега, вони схилилися нижче і приклали вухо до краю човна. Звуки посилились.

— Чи не у воді все це відбувається?

— Цього лише невистачало! — сказав Гейс.

— Стривайте, я послухаю, — сказав один з рибалок, перехилився і опустив у воду голову. Потім, висунувшись, сказав:

— Там!

Тоді й інші опустили голови у воду.

Звуки стали сильніші, виразніші і різноманітніші. Чути було, як вони складалися з різних окремих звуків. Ось ніби курка квокче, ось голуб туркотить, там паче струни мелодійно гудуть, а потім знову гомін.

— То, значить, це правда! — раптом крикнув інший рибалка.

— Що правда?

— Та батько мені казав, що є такі риби — барабанщики, які роблять ці звуки. Але я сам досі не чув їх.

— Як же вони це роблять?

— А дідько їх знає!

Тоді вже й Салул згадав, що десь-колись так само чув про риб'ячі співи, але вважав це за байки ^[23].

— А щоб їм! — засміявся Гейс. — Чого тільки на світі нема! Ну, їдьмо шукати вітру.

На щастя, шукати довго не довелося. Вже через кілька кроків вони випливли з затишшя, і човен поплив далі. Подорож була такою спокійною, що, розрахувавши час варти, три чоловіки могли спати. Оскільки вони були голі, треба було щільно тулитися один до одного, щоб зігрітись.

О годині четвертій, коли на варті був один з рибалок, човен підійшов до Скель Ластівчиних Гнізд. Було відомо, що інсургентів треба шукати далі, тому товариш проїхав мимо. На березі було так само тихо й безлюдно, як і в інших місцях, і ніщо не свідчило про колишні події.

Минула ще година. Вітер почав слабшати, піднявся легкий туман. Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.

— Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? — спитали вони, прокинувшись.

— Минули.

— Чому не розбудив нас?

— Ви ж казали, що нам треба їхати далі.

— Воно то так, але, може, там були товариші?

— Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.

— Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше — знайти місце, де можна було б пристати.

Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.

— Це вже зовсім кепсько, — незадоволено пробурмотів Гейс.

— Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, — втішив Салул.

— Але ж дуже холодно. Знімімо наш парус і одягнімося. Все одно нам пливти далі не треба, а тільки шукати, де пристати.

Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.

Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?

Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.

А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.

І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.

— За мною! — крикнув Салул і кинувся у воду.

— Стій! — почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.

Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.

Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.

Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.

Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.

— Знов музика? — вигукнув Гейс. — Невже ж знову риби дають нам концерт?

— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху, і розноситься луна.

Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.

— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?

При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.

— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.

— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.

— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.

Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.

— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.

Та через деякий час вода добралася й туди.

— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?

Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.

Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.

— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.

Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.

Зате на кілька хвилин стало легше дихати.

— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.