Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола Миколайович (список книг .txt) 📗
Сонце вже сідало, і я наказав матросам, що їм уже час збиратися на корвет. Обидва матроси, які були в огорожі, мусили перестрибнути через паркан, бо хвіртки не було. Я давав тубільцям далі деякі інструкції, як слід поводитися, коли прийдуть білі. В цей час вигуки тубільців спонукали мене звернути увагу на поведінку бичка. Тільки-но пішли матроси, як він став дуже неспокійний, бігав уздовж огорожі і, як мені сказали тубільці, хотів зламати паркан. Я поспішив на місце й побачив, що бичкові вдалося вивернути в одному місці верхню частину паркану. Тубільці, що збіглися сюди, наганяли на небораку бичка шал. Він ще раз метнувся до паркану з нахиленою головою, і ще кілька ломак вилетіло з огорожі. Не встиг я крикнути одному з тубільців, щоб він побіг по тамо рус, як бичок відбіг від паркану, кинувся знову до нього, але цього разу вже наміряючись перескочити через огорожу. Це йому вдалося, і він, видершись на волю, як скажений, полетів через селище. Тубільці швидко поховалися хто куди.
Я лишився сам і міг бачити, як корові також вдалося перескочити через огорожу й побігти слідом за бичком. Сумніваючись, чи пощастить мені в цьому, я все ж таки пішов стежкою до моря, де мене зустріли матроси, які поверталися. Я коротко розповів їм, у чому річ. Вони відповіли, що бичка, мабуть, пощастить загнати назад за огорожу, бо він дуже свійський. Коли ми повернулися в селище, виявилося, що бичок і корівка натрапили на стежку, яка йшла в ліс, і тому я послав тубільців в обхід, щоб не допустити бичка зайти занадто далеко, а матроси повинні були, намагаючись по змозі не лякати худоби, спробувати загнати назад у селище. Побачивши людей, бичок прожогом кинувся вперед, а тубільці, розуміється, розбіглися врозтіч. За бичком побігла й корівка, і цікава парочка помчала на ближчі пагорки.
Було вже темно, коли ми повернулися на корвет після цієї невдачі, що спіткала нас.
Я був такий стомлений подіями дня, що, незважаючи на велике бажання, не міг виконати обіцяного, тобто повернутися ночувати в Бонгу.
19 березня на світанку корвет «Скобелєв» знявся й рушив до острівця Білі-Білі. Через те що ми думали робити зйомки порту князя Олексія, для нас було дуже важливо мати перекладачів, бо діалектів жителів архіпелагу Задоволених людей є кілька, і я жодного з них не знаю. В Білі-Білі я міг сподіватися найти кого-небудь із знайомих, що погодились би поїхати з нами. Під'їжджаючи до селища, ми зменшили хід, спустили шлюпку, і я рушив до селища. На березі нас чекала велика юрба, яка пізнала мене й репетувала: «О Маклаю! О Маклаю! Еме-ме, е-аба! Гена!»
Кілька пірог наблизилось до шлюпки. В одній з них був Каїн, а в другій Марамай і Гассан та кілька інших. Щоб не гаяти часу на зайві переговори, я запропонував їм усім поїхати зо мною на корвет, обіцяючи дати тютюну та цвяхів.
Опинившись на палубі, тубільці були дуже збентежені й перелякані шумом машини та масою матросів. Вони одразу ж почали просити мене пустити їх додому. Сказавши Каїнові та Гассанові, що мені їх треба, щоб говорити з людьми острова Сегу, куди йде корвет, і, роздавши решті дуже щедро те, що їм обіцяно (тобто тютюн і цвяхи), я відпустив їх, затримавши Каїна, Гассана та Марамая, який сам забажав рушити з нами. Коли корвет пішов, я майже силоміць мусив був затримати Каїна, а Гассан, влучивши момент, коли я на нього не дивився, видерся на пів'ют і відтіля кинувся в море. Проходячи повз острівець Урему, де я 1877 року посадив кілька кокосових пальм, я мав насолоду бачити, що всі вони зійшли й росли добре. Каїн і Марамай, показуючи на них, повторювали моє ім'я, примовляючи: «Нуї Маклай», «Монки Маклай» («Острів Маклая», «Кокоси Маклая»), «Навалобе Маклай Урему і на таль атар» («Згодом Маклай прибуде в Урему й збудує собі дім»).
Тубільцям дуже хотілося, щоб корвет пройшов через вузьку протоку між островом Грагером і мисом Бейле на материку Нової Гвінеї і таким способом попрямував до острова Сегу. Однак адміралові здалося це занадто ризикованим, через що ми продовжували путь уздовж архіпелагу Задоволених людей. Ми проминули довгий острів Сегу й побачили протоку між ним і материком, зовсім вільну від усякої небезпеки. Пройшовши протоку, корвет кинув якір коло західного берега острова Сегу. Було ще не пізно, і цього ж дня ми зробили кілька промірів.
Я рушив з кількома офіцерами на паровому баркасі оглянути бухту великого порту князя Олексія. Коли я повернувся, мені сказано, що Каїн і Марамай наслідували Гассана, тобто скористувалися пірогою, яка наблизилась і забрала їх з води, і більше не поверталися. Хоч я частково вибачав тубільцям їхній страх, та все ж мені було дуже прикро через їхній вчинок, і тому, побачивши пірогу з двома тубільцями, я наказав стерновому під'їхати до неї і майже силоміць узяв одного з них, а другий кинувся у воду. Я відвів свого бранця на корвет, переконаний, що це спонукає Каїна та Марамая повернутися назад. На палубі я почав з того, що переконав на мигах (діалект Сегу був мені невідомий) мого бранця, що його не чекає ніяка небезпека, а навпаки, він дістане багато подарунків, з яких чимало я дав йому негайно ж.
Перед заходом сонця краєвид високих гір з їх вершинами Канта й Шопенгауера був чарівний. Двом людям з команди доручено доглядати бранця, який, завдяки добродушності матросів, почував себе цілком спокійно, беручи все, що тільки йому давали.
20 березня
Я одягнувся о пів на п'яту, а після сніданку вирушив з лейтенантом Б. до бухти Еремпі, що була, як виявилося, далеко більша, ніж ми думали, й складалася, власне, з трьох басейнів. Глибина води в бухті цілком достатня для великих суден. Береги навколо були вкриті лісом. Ми бачили кількох тубільців, які, проте, побоялися наблизитись до парового баркаса, який плив і своїм димом дуже бентежив їх. Коли ми поверталися назад, я попросив лейтенанта Б. увійти в річку Аю, яку я знав ще з 1877 року.
Річка, як виявилося, була досить глибока, хоч і вузька. Рослинність навколо була розкішна. Одна ліана з пучками лілових квітів попадалася нам дуже часто. Височенні бананники росли край берега. Крім високого стовбура та вузького листя, вони визначалися маленькими неїстівними плодами, повними зернят.
Недалеко від гирла річки Аю я помітив невелике озеро, яке бачив, вирушаючи в селище Еремпі 1876 року.
Я вирішив, повернувшись на корвет, відпустити нашого вчорашнього бранця й через це сам пішов з ним у селище Сегу, яке, проте, виявилося зовсім безлюдним. В одній з покинутих хатин я побачив два круглі щити, кілька горщиків з орнаментами коло шийки та один дуже цікавий телум. Наш бранець лишився на острові й не відходив від шлюпки до нашого від'їзду.
Він був не від того, щоб повернутись назад на корвет, де всі поводилися з ним дуже добре. Повертаючись назад до корвета, я зустрів кілька пірог і почав умовляти тубільців (говорячи діалектом Бонгу, який вони, видимо, частково розуміли) повернутися в селище, відкіля вони вибралися вчора ввечері через приїзд нашого корвета. Давши їм кілька подарунків (тютюну, червоного ситцю та бісеру), я сказав, щоб вони привезли нам другого ранку кокосових горіхів. Коли смеркалося, можна було розглянути в пітьмі кілька пірог, що поверталися на острів Сегу. Вогники, які замигтіли там і там, показували нам, що тубільці послухалися й повернулися додому.
21 березня
Перед сходом сонця я рушив у селище Сегу й відпустив шлюпку. Навколо не було видно ані душі, але я був певний, що тубільці незабаром об'являться, і не помилився. Не тільки чоловіки прийшли до мене, але від них не відстали й жінки. Каїн був перший. Він радісно, потискаючи мені руку, сказав, що вчора тільки тому втік з корвета, що боявся лишатися між тамо рус без мене, але зо мною він ладен повернутися хоч зараз і рушити, куди я забажаю. Я піймав його на слові й запропонував йому податися зо мною в селище Бомассія, про яке я тільки чув 1876 року, та побувати там самому мені не довелося.
