ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Слава богу, подумав Сироватка, що Лаврiн не такий. Гордовитий, але поштивий i цнотливий, стоїть на людськiй честi. А це таке стерво… Та ще й небезпечне.
Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги. I Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однiєю ногою в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем, щоб одлетiв упертюх за третiй замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сивої шапки.
Другого дня свiтлої недiлi Сироватка встав рано, почистив жупачок, причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з них тютюн, пiшов до церкви, одстояв утреню, таки сподобився честi стояти навпроти пресвятої богородицi, а коли пiвча заспiвала канта i всi запорожцi вийняли до половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину. Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади синiх та червоних iскор. I розчулив, розчулив суворому козаковi серце дитячий хор, хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi старцям — виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi, намагалися втиснути в руку маленькi, як горiхи, й твердi, як шрiт, проскури, пiшов до свого Васюринського куреня снiдати.
Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах, i лампади горiли яро, по — святковому. На лавах — новi нала — вошники, зметено порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем до жовтого полиску. Люду набилося — не протовпитися, виринали курiнь, аж пара димiла з рота. На всiх обличчях — смиреннiсть, статечнiсть, урочистiсть, щоправда, ця врочистiсть трохи розтала за сир — ном: чимало козакiв непоштиво казало про кошового, бо наклав заборону в цей день на продаж горiлки. Бiгали на крам — базар, але там усi корчми, всi рундуки та ятки стояли замкненi, а помiж них походжали осавули, пильнуючи наказу кошового. Кiлька чоловiк навiть вигукували, що кошовому одiллється сьогоднi на виборах, що вiн нап'ється чорної, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився гурт сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi й говiркi й одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на ралець до вiйськового суддi й вiн пригощав чистою, без пригари, горiлкою, й французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем."От кого нам на кошового кричати, — казали вони. — От хто почастує нас пiсля башлiвки".
Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з трьома казанами, курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми днями, кажуть, курiло, аж зайнявся димар. Iншi брагар — ники платили чинш у Вiйськову Скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i за олiйницю дубом, i за гончарну пiч.
— За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька, — суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. — Немає у вас встиду й лицарської честi.
I коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому саламурi з десяти приправ варених судакiв та осетрiв, курiнний роздiлив рибу мiж товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi заклiпали очима, але ставати проти отамана не насмiлилися. Слово його тверде аж до нових виборiв, i рука в нього важка.
По снiданку сiчовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кiлька чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився п'яничка Жук, вiн уже десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував кунтуша або свиту. На покутi сидiв кiт — умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою i обмороженими вухами.
Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив зненацька. Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи й пiшов до сiчової канцелярiї, де збиралася старшина. А на майданi вже дрiбно торохтiли литаври, политаврщик вибивав" склик". Одначе запорожцi не вельми поспiшали. Нехай їх почекають тi, кого мають вшанувати. Вже у литаврщика впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного притвору та поставили на снiг маленького горiхового столика, накрили його килимком, уже бунчужний уткнув у замета пiд церквою стяг — зелена камка затрiпотiла, й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Михаїла, який погрожував мечем усiм ворогам вiри христової. А снiг на майданi лежав чистий, невтоптаний. На майдан потяглися першi гурти сiчовикiв.
А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним квiтом. Але по якомусь часовi козакiв з'юрмилося — не повернути плечем. Курiнь напирав на курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку. Декотрi, кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на купи колод, ще iншi намагалися вилiзти на куренi. Рiг покрiвлi Кущiвського куреня осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали стрiху, й кущiвський курiнний лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на колодязний звiд, i двоє сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь, то швидко витяг, вали його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди, тi, що в битви вже не ходять, а тiльки дають поради, на них найкращий од, яг (повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном кунтушi i бобровi шапки, шевровi чоботи), вони були поважнi й урочистi, бо й залежало од них найбiльше. Щоправда, не все.
Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно, козаки радилися по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували най — достойнiшi iмена, якi натовп або сприймав схвальним гомоном, або забивав у пельки кулаками, потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi матки на вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, їм обцурковували крила.
Окремим гуртом утоптували снiг донцi — прийшли й собi подивитися на вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. Їх вибори не обходили, трималися вiльно, їм просто було цiкаво.
Сироватку, котрий напочатку стояв попереду, одтiснили, розлучили з кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед через голови. Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики радилися кiлька днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких старшин згоди дiйшли, а щодо iнших — нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на згоду, а подекуди — на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв, але деiнде слова летiли, як розпеченi ядра. На церковному карнизi, попiдбиравши лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, їм теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову сiв на карниз.
— Припiкає, — тер вуха миршавий рябий козачок i моргав посрiбленими вiями.
Хiба це мороз, — посмiхався лiтнiй червонопикий, з бородавкою на верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i у великих, добре напоєних дьогтем чоботях. — Ось колись були морози.
— Тодi морози були добрi й кожухи також, — вищиряючи прокуренi зуби, кинув рябий козачок.
— Хто ж тобi не дає купити такий зараз…
— Купило притупило.
— Гараздуй як слiд, то й вигостриться.
— За такими, як ти, нагараздуєш.
Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур — донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися iз запорожцями, бояри допиналися їхньої видачi, але їх не видавали, через це тi ще косiше дивилися на Сiч) — хитнув головою:
— Наче з гармати. Нечистий гримає.
— А старшина бариться, — хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.
— А чого їм — у теплi сидять, — зi злiстю кинув рябий козачок. — Люльки курять.
— Якi люльки, дурню. Вони — в iєромонаха, — розважливо сказав козак у синьому кожусi. — Тобi аби, наче дурнi, з гори бiгли.
— Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.
— Пiдождеш, невеликий пан.
— Ми їх обираємо, — правив своєї рябий козачок. — Ось вiзьму й скажу…
— А тобi казало пiдiтнуть.
— А що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?
