ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше, по куренях довго снуватимуться балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi мовби забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом, ступив крок уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав булаву на покритий килимком столик. Його чисте, з високим чолом, ледь кiбцюватим носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому, тiльки налипли в кущiв'ї брiв та додали трохи бiлостi в оселедець, а од чисто виголеної голови одскакували.
— Братiя моя, отамани — молодцi, славне Вiйсько Запорозьке, — сказав дзвiнким на морозi голосом. — Дякую за честь, котрою були удостоїли. Важке випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на майданi. Декотрi дивляться на неї з Капулiвських горбiв, декому випив ворон очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельної, або на Бузi. За них дам одвiт перед богом. А перед вами — за тi негаразди, якi маємо в сiчовому домi. Ви знаєте їх. Виповiдайте вашi кривди й виберiть собi нового кошового по достоїнству своєму i за звичаєм козацьким.
Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над майданом запала тиша. Була чиста й прозора, як перша крига на Днiприщi. Ледь — ледь поскрипував пiд ногами снiг та десь побрязкувала об шаблю лядунка. Той звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв вiтер, закручував на гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив сиву чуприну на головi кошового, тугi снiжинки били йому просто в обличчя. Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушне. Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди, котрi нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п'ятий рiк, — потерпав: виберуть чи не виберуть на нове кошев'я?
Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив бог i вiдав вiн, пробувши кошовим уже сiм лiт. Далебi, заприкрiє, коли оддадуть шанобу комусь iншому. ("Клята гординя, — скрутив одну думку iншою, — уже звик до високої честi за сiм лiт, стримить у душi гострий шпичак. Але хiба ще не зламав його, як iшов сюди?") Звичайно, якщо не виберуть, буде трохи кривдно, значить, змалiв у очах коша, значить, є кращi."А бий тебе сила божа, яка ж бо капосна людська душа". I вже iнакше: "Вознесися, вознесися над суєтнiстю свiту, розтопчи нiкчемну гординю, стань великим у малому". I вознiсся, й опустився на грiшну землю простим козаком. Простим i без гординi. I вже дивився на булаву як на звичайну палицю, мiркував про найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо.
Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок, i тобi вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на великому крузi кожен може виповiсти всi твої недосконалостi й лукавi вчинки. А тим часом, коли ти йшов попереду батової, того можуть i не побачити. Крий тебе сила божа з твоєю владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский дiвочий смiх, за який можна вiддати все на свiтi. Сiм лiт кошовим! Такого не сягав жоден сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм старi, пергамени й знайшов лише одного козака, якого вибирали на кошев'я шiсть разiв. Узяти в руки булаву — це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй крок, жити без послабки й радостi в постiйнiй тривозi.
I вiн майже вороже поглянув на булаву. Снiжинки ковзали по нiй, не затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона мерехтiла в снiговiй завiї. Й здавалася загубленою або покинутою. Вона й справдi зараз була нiчиєю. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку — й ти вже володар її. Це було облудне враження. Один—єдиний мент, мить, що наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен усвiдомлював, що насправдi вона далеко — далеко, далi, нiж коли б була у когось у руцi. Звiдти її принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою. А тут вона — нiчия й через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному, аби не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба не знали намов i пiдкупу, хiба не опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й зисковi! Скiльки намоталося довкола неї облесних слiв, обiцянок, навiть кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею.
I враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком:
— Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще!
— Пануй ще! — гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч достойного з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i навiть гордiстю. Чи ж може похвалитися ще яке вiйсько таким провiдником? Он вiн, немов сивий орел! Валечний i простий, приступний кожному, нещадний до ворогiв, добрий до козакiв — своїх дiтей. Таки ж добрий серцем, хоч воно й обкипiло кров'ю. Таки ж справедливий i безкорисливий. Кому ж тодi правити ними? На ту мить йому навiть вiдступила ревнiсть за Лаврiна; Сироватка розправив плечi, став мовби вищий на зрiст, дужчий, хоробрiший i до ката гордий.
— Пануй, батьку!
— Будь здоровий та гладкий! — гукали кошовому дотепники.
— Та не скупий, — додавали iншi.
— Веди нас на турка!
— Вiримо твоїй шаблi i честi твоїй!
Всi радiли тiєю одностайнiстю, перепочивали перед незгодвми, якi, почували, не утрусять i кулаками! Двоє значних козакiв — Нiс та Гиря — вступили в коло, урочисто зачерпнули по жменi снiгу й висипали на голову кошовому. Снiжинки припорошили оселедця, облiпили брови, вуса, тепер Сiрко мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та тої ж митi загримiли литаври — вже на честь кошового. Сiрко витер долонею брови, вуса, одягнув шапку. Стояв суворий i строгий. Взяв булаву. Пiднiс її вгору. Враз урвався смiх. Полетiли шапки. Всi, як один, козаки дивилися в землю. Гримнула на дзвiницi гармата, чорна намiтка диму осiла на заметi лiвого бабинця. Дзвони вдарили шпарко, забемкотiли — аж козакам на мить потеплiло. Дзвонар калатав i калатав — довше, нiж того велiв звичай; грiвся, а може, й з iншої причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав рукою, дзвiн затихав повiльно й неохоче.
Запорожцi обрали кошового. Вiн мовчки вклонився й, залишаючи на щойно наметеному снiгу чiткий слiд, пiшов до церкви, у свiй бокун — одгороджене пофарбованим у зелене палiсадом мiсце навпроти лiвого криласа. Звичай не велiв йому лишатися на майданi, аби не тиснув владою на подальшi вибори. Зеленi, облупленi з одного боку дверi проскрипiли, сховали постать кошового.
А на килимок, уже добряче присипаний снiговою порошею, поклав пiрнача суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка, а важка, в'язка, сповнена прихованої погрози. Суддя бiга отима по обличчях, адже сподiвався принаймнi на тих, кого споював останнi днi. Але, вдихнувши сеї тишi, вони сьогоднi теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала тверда тиша, що запала над майда ном. Чубатi голови хилилися нижче й нижче, очi щось шукали в снiгу Тиша осiдала суддi на плечi, сутулила їх, в душу напливала холодна студiнь, крижанила серце. Його по — конячому довге, з вивернутими губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося благання. А далi по обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив її, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому клекотiло. Суддя так i понiс ту тишу на широких, зсутулених плечах у свiй курiнь. I коли вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:
— Наївся вiйськового хлiба!
— Вже й черес не сходиться.
Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг.
А вже на майданi тут i там лунали голоси:
— Носа суддею!
— Брекала! Дошпетний козак.
I враз, десь злiва, цiлим куренем:
— Бiлого, Степана Бiлого!
Й тодi заворушився весь майдан:
— Бiлого. Волiємо Бiлого на суддю! Було видно, що за суддю куренi домовились заздалегiдь. Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя, чоловiк у чорнiй важкiй киреї, застебнутiй на грудях срiбною пряжкою, крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що здивований, чи був здивований справдi. Його високi, дугастi брови вигнулися ще дужче, довгi вуса обвисли. А що його ймення гукали все голоснiше, вибрався з людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби не забоявся хто виказати про нього лихе. Одначе з натовпу вибiгло кiлька чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад. Вiн орав ногами втоптаний снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звичаєм, чи насправжки. А його штовхали в плечi, штурхали в потилицю примовляючи:
