Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Та не міг летіти на Дунай князь Святослав – у самому Києві не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тільки визволити його від печенігів. І в самому Києві, і в землях навкруг думав князь підмогу взяти дружині над Дунаєм – багато вже крові там пролили вої, ходили назі, мали потребу в зброї.
Проте цю допомогу, як виявилось, у Києві взяти було важко. Бояри, купці, мужі нарочиті й ліпші, які колись самі посилали князя Святослава до Дунаю, надіялись, либонь, що все там закінчиться з першого наскоку. А війна тягнеться вже довго, поглинула багато людей і достатків, велике зло вчинила печенізька навала. А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї… Ішли вісті й з Деревської землі, що там неспокійно. Гонці з півночі повідомляли про напади Свіонії, – земля Руська здригалась від краю й до краю.
І князь вершить справи. В один із ближніх днів велить він боярам, усім ліпшим, нарочитим і іншим мужам зібратись до нього на раду.
Вони поспішали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Дніпрі і над Подолом ще лежав туман, хвилі якого перекочувались і через стіни Гори. Мужі й бояри йшли серед сірої пелени туману, сердито викрешуючи іскри, били посохами об камінь головного конця, глухо, ніби в воді, перегукувались між собою.
У палаті було холодно й вогко. Крізь вікна знадвору вже пробивався зеленкуватий світанок, але його було замало, і внизу блищало кілька світильників. При цьому світлі мужі й бояри сідали на ослонах попід стінами, деякі стали в кутках палати.
Мужі й бояри були неспокійні, стривожені. Поспішаючи в передсвіті цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових і полуярових шуб своїх і опашнів, не взули хзових чобіт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепів. У чорних і сірих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сіли, стояли, і палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.
Усі думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; відколи приїхав князь Святослав – до них не вдавався. Що ж замислив він, навіщо покликав їх тепер?!
І, як це завжди бувало, розбивались мужі на купки; деякі з них, ті, що сиділи на ослонах попід стінами, перешіптувались між собою:
– Невже думає Святослав далі вести рать?
– Станемо разом – нехай-бо сидить у Києві, а воює гостями та слами.
Але були тут і інші мужі, які не крились з своїми думками, стояли посередині, голосно розмовляли:
– Доколи це буде? Гречини сунуть від заходу сонця, в південних землях печеніги. Доколи це буде?
Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом і зупинився біля свого крісла, він побачив ці купки схвильованих мужів, почув роздратовані їхні голоси, зрозумів, що їх хвилює.
– Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобі, княже! – залунали з усіх кутків хрипкі, приглушені голоси.
Князь Святослав вклонився людям, підвів голову й довго мовчки дивився на бояр, мужів, воєвод.
Потім сів на дерев’яне старе крісло, поволі звів руку.
– Я зібрав вас, мужі й бояри мої, – почав він, – щоб говорити про Русь і про те, як далі бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але відаєте самі – не стало княгині Ольги, довго печалився і розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.
– Скажи, княже, – встав з лави під стіною боярин Коснячок, – чи закінчилась уже брань на Дунаї?
– Ні, боярине, – спокійно відказав Святослав, – брань з ромеями ще не закінчилась.
– То коли ж, княже, закінчиться вона? – продовжував Коснячок. – Вої наші третє літо стоять на Дунаї, Київ-город тільки-но мало не взяли печеніги, а завтра прийдуть половці чи торки… Вороги Русі загрожують нам, у землях неспокійно, гостьба наша з херсонітами, греками й всім світом вмерла, а ми воюємо на Дунаї…
І одразу ж поруч із Коснячком встав ще один боярин – Судислав.
– Шукаєш ти, княже, чужих земель і ходиш із дружиною по дань далеку, – зухвало сказав він, – а Русь від того не тільки зиску не має, ворони вже крячуть скрізь над полем.
У палаті ставало видніше, і князь Святослав бачив роздратовані обличчя бояр і мужів, бачив їхні запалені очі, стиснуті руки.
– Для того я й зібрав вас, – мовив він, – щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм і чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, – звертаючись до мужів, що сиділи попід стінами, сказав гнівно Святослав, – дорікаєте мені, що шукаю чужих земель і ходжу по далеку дань… Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви відали, як важко брати дань власною кров’ю. Не по дань я ходжу з воями своїми і не чужих земель шукаю. З мечем і щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вільною, а не грецькою.
Два літа тому назад, – вів далі князь Святослав, – коли збирав я вас тут, у палаті, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, піднімати болгар і з ними разом іти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пішов до Дунаю, розбив військо кесаря Петра так, що він сам помер з переляку. Усі городи над Дунаєм пристали до нас, і людіє з них сукупно з нами згодні були йти на Візантію…
Князь Святослав замовк, і скорботна тінь проступила на його обличчі.
– Але в цей же час, – сказав князь Святослав, – греки наслали на Київ печенігів, зараз у Константинополі воцарився новий імператор – Іоанн Цимісхій, новий кесар Болгарії Борис прийняв дань від нього, і сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а відтак іти на Русь і Київ…
– Правду говорить князь, – загомоніли воєводи, що стояли серед палати. – Веди, княже, далі воїв на рать. Нас покличеш – ми підемо.
Але мужів, які сиділи попід стінами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об дерев’яні мостини, кидали:
– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.
– Княже! – гомоніли воєводи. – Веди воїв на брань, клич нас…
– Так, – сказав князь Святослав, – мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужі, княгині Ольги не стало, а я хочу, щоб спокійно було в Києві і щоб не стояв без князя стіл отців наших. Хочу я посадити на столі одного з своїх синів, а двох візьму з собою на Дунай, – нехай замолоду звикають до брані.
– Будь, княже Святославе, один на стіл і рать, – почулись у палаті голоси.
– Не залишай нас, княже!
– Не покидай столу отців твоїх…
Але воднораз попід стінами, на лавах, де сиділи мужі, чути було й інші голоси:
– Стіл без князя – як земля без сонця… Стій, князю, на Дунаї… Волимо княжича мати князем… Волимо Ярополка мати!
Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужів. В ім’я Русі, для щастя всіх її людей і цих, що були тут, у палаті, відступав він тепер від столу батька Ігоря. Але бачив і відчував, що не всі розуміють і зважують, що замислив князь і який важкий тягар бере він на свої плечі.
Та хіба не знав цього князь Святослав раніше? Хіба, скликаючи цю раду й підіймаючись сходами в палату, не знав він, що жде його тут, і хіба не вирішив зарані, як має діяти й робити? Ні, князь Святослав дуже давно, може, ще навіть на Дунаї, вирішив і знав, що зробить у Києві. Не знав він хіба тільки, що це станеться так швидко.
І тому зараз, у вирішальну для Русі годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:
– Я іду на Дунай, і доки не подолаю ворогів Русі, не повернусь до Києва. Бути разом на столі і вести рать – не можу, мужі… На столі батька мого я саджу сина Ярополка… Чи згодні ви на це, мужі? Що скажете, те й вся Русь скаже…
Довгу хвилину панувала тиша. Надворі вже розвиднілось, і крізь вікно лилось рожевувате проміння нового дня. В сяйві його добре було видно обличчя князя Святослава.
Трохи стомлений, блідий, тримаючись правою рукою за поручні столу, стояв він перед мужами города. Вони ж у глибокій задумі стояли, похиливши голови, перед ним.
Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собі Олега? Але ж він ще гірший від Ярополка – несміливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Ліпші мужі, купці і сли вже давно в злагоді з ним, примусять діяти на їхній розсуд.
