Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. І тривога обгортала його душу, коли він уявляв, як без баби-княгині, без батька залишиться в Києві. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться ні перед чим. Не полюбляють Володимира й усі бояри та мужі ліпші. його нікому захистити, він усім тут, на Горі, чужий, жде його тільки зневага, може, й смерть.
Та й зараз тут, у палаті, скоса глянувши на Ярополка, що сидів поруч із батьком, Володимир зустрів його жорстокий, колючий погляд, – Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палаті, ненавидячими очима він дивився на брата.
Але що Ярополк і вражда його, коли мужі новгородські просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посміхається, ніби підбадьорює його.
– Як твоя воля! – тихо відказав Володимир. – А я згоден, княже!
Князь Святослав встав з стільця, покликав до себе Михала, з’єднав його руку з рукою Володимира.
– От ви і є, – коротко промовив він.
Тисяцький Михало рушив уперед, міцно обняв і поцілував княжича Володимира. Князь Святослав сидів на столі, думав свою думу. Може, думав він про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русі… Князь вірив, що все буде гаразд, легка посмішка лягла на його уста.
І тільки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручні, не був вдоволений: він все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, ніби хотів не щастя братові своєму, а смерті.
У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. І князь Святослав, перш ніж попрощатись, хотів поговорити з сином. Він покликав його до себе увечері того ж дня, коли мужі новгородські висловили своє бажання.
– Я хотів тебе бачити й говорити з тобою, – почав князь Святослав, коли Володимир зайшов і зупинився на порозі його світлиці. – Іди сюди ближче, сину.
Володимир несміливо пішов уперед – до батька, що сидів на широкій лаві недалеко від вікна. Зупинився, побачив його посічений сивиною чуб на чисто виголеній голові, довгі вуси, уста, сірі очі, що дивились кудись далеко-далеко, за Дніпро.
– Чого ж ти став? – повернувся Святослав до Володимира. – Я сказав – сядь тут, біля мене, Володимире.
І Володимир сів напроти батька, пильно дослухався, що він скаже.
– Радіє серце моє, – почав князь Святослав, – що кличе тебе Новгород – верх нашої землі. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля і куди ти їдеш. Тоді слухай, сину…
Він на якусь хвилину замислився, а далі сказав:
– Колись я, як і ти, не знав, яка суть наша земля, і думав, що вона зовсім невелика, сину. Але пізніше, коли пройшов її з кінця в кінець і став на україні її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як ніколи до того не билось, а дух захопило, ніби на брані… Велика наша земля, неосяжна, на одному її кінці сонце сходить, на іншому заходить, на одному кінці крижані гори, на іншому – Руське море… Така наша земля, така суть Русь…
І ще я побачив, коли проходив з кінця в кінець нашу землю, – вів далі князь Святослав, – що була незгода між племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай і запам’ятай – то не від того, що вони вороги, ні. З давніх-давен, з дідів і прадідів живуть тут наші люди, многих і многих ворогів вони перемогли, щоб врятувати життя собі. А сваряться між собою, утверждаючи Русь, устрояя рідну землю… Тому й дід твій Ігор ходив у землю Деревську: не зла він хотів деревлянам, а єдності з Київським столом. Тому і я ходив у верхні землі – до в’ятичів: не лиха хотів їм, а визволяв і визволив від хозарів. І зараз, – голос у князя Святослава зміцнів, – є єдність між племенами нашими і землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять під моїм знаменом і поляни, і деревляни, і в’ятичі – вся Русь!
– Уся Русь! – стиха промовив і Володимир.
– Тому я і радію, – сказав князь Святослав, – що покликали тебе у верхні землі. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову іду на брань, а чи повернусь звідти – невідомо. Там, у Новгороді, Володимире, мусиш ти пам’ятати, що тут, на півдні, нашим одвічним ворогом є імперія, і з нею я зараз веду велику брань. Але й на півночі у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, – конунги Свіонії гострять меч за морем, вже шнеки вікінгів блукають недалеко від Новгорода. Я, сину, добре знаю варягів, не раз мали з ними справи й батьки наші. Є між ними добрі люди. Тут, у Києві, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд – один із таких чесних варягів. Але є між ними й були не варяги, а воряги, і ти їх, сину, дуже остерігайся.
– Слухаю, отче!
– Ти, Володимире, – сказав князь Святослав, – блюди і тримайся старої віри. Говори за мною: аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх…
– Аз вірю в Перуна і все робитиму по закону й покону отців моїх, – слово в слово повторив княжич Володимир.
– І со братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – буть їм в татя місто…
– Буду в’єдно з ними, аще зрадять покон – буть їм в татя місто, – промовив за батьком княжич Володимир.
– І ще одно, – князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очі й додав: – А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм… Тільки не бери Христа, як хотять імператори ромеїв, а бери, як рівний у рівного… Чи зробиш так?
– Зроблю, отче! – поклявся княжич Володимир, хоч у цей час він ще не міг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозуміти їх і зробити так, як він заповідав, князь Володимир зумів набагато пізніше.
– Тоді іди, сину, – закінчив князь Святослав. – Перед тобою велика дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужі новгородські, то й поїдете!
– Добре, отче!
Князь Святослав схилився до Володимира, поцілував його в голову, син міцно схопив і притулився до руки отця.
– Іди!
І Володимир поволі пішов з світлиці, але на порозі став, обернувся, і Святослав відчув, що син або щось хоче запитати в нього, або щось хоче сказати.
– Що ти хотів? – запитав він.
Володимир відповів не одразу, несміливо пішов назад, зупинився, сказав:
– А ти не покладеш на мене гніву, отче?
– Ні, – лагідно відповів Святослав, – говори!
– Я давно хотів запитати тебе, отче, – почав Володимир, – але не смів, боявся і тебе, і баби Ольги…
– Чого ж ти боявся?
Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але було в них водночас і щось зовсім не дитяче, сумне.
– Не знаю, чи добре я роблю, чи ні, питаючи тебе, отче, про це, – щиро признався Володимир, – але увесь час, коли я був малим, та й зараз мої брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони – княжичі, а я робочич, отче?
Князь Святослав замислився, і обличчя його враз стало суворим. Про важку правду запитав у нього син. А чи міг він про це не запитати? Адже правда ця жила з ним тут, у Києві, правда ця поїде з ним до далекого Новгорода, і зараз, і пізніше – до кінця днів своїх – вони, Ярополк і Олег, будуть князями, а він, Володимир, хоч і буде князем, але тавро робочича житиме з ним до смерті. Та й по смерті – чи зникне колись воно, чи забудуть про це люди?
– Ти добре зробив, що запитав мене про це, – сказав він сину. – І я тобі скажу правду, Володимире…
Він замовк, бо в нього – дужого, сміливого князя, який не знав у житті, що таке розпач, а тим більше сльози, – щось підступило в цю хвилину до горла, стиснуло й не дало говорити.
– Зажди! – тільки й промовив він. – Зажди… Ходімо сюди й сядемо, сину.
Він пішов до вікна, де стояла лава, сів на неї, поруч із собою посадив Володимира і, дивлячись на Дніпро, що котив на пониззя води, на лодії, що з білими вітрилами застигли на голубому його лоні, на хмари, що висіли, як рожеві мушлі, над далеким обрієм, почав:
