Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Якось увечері Бойді вернувся і сказав, що знайшов одного лицаря з Монферрато, який придбав би Ноєву сокиру, але хотів мати певність, що вона справжня.
— Ага, — сказав Бавдоліно, — ходімо до Ноя і візьмімо в нього присягу з печаттю.
— А Ной хоч умів писати? — спитав Борон.
— Ной умів хіба що хляти вино, — відказав Бойді, — він уже, мабуть, лика не в'язав, коли вантажив тварин на ковчег: з комарами він явно перебрав міру, зате забув єдинорогів, і тому їх більше не знайдеш.
— Знайдеш, усе ще знайдеш… — пробурмотів Бавдоліно, який раптом упав у зажуру.
Певере сказав, що у мандрах він навчився трохи юдейських письмен і може вирізати ножем на руків'ї сокири кілька їхніх ковіньок:
— Ной же був юдей, хіба ні?
Юдей, юдей, аякже, притакували друзі: добре, що бідолашного Соломона вже нема, бо то була б для нього чиста мука. Але таким робом Бойді зумів продати сокиру.
Бували дні, коли важко було знайти покупців, бо місто охоплювала метушня, і прочан раптом відкликали в табір для бойової готовності. Приміром, пішли чутки, ніби Мурзуфл напав на Філею, місто на узбережжі, прочани виступили згуртованими лавами, відбулася битва, а може, просто сутичка, але Мурзуфл дістав доброго прочухана, до того ж у нього забрали хоругву з образом Богородиці, яка була гербом його війська. Мурзуфл вернувся в Царгород, але наказав своїм людям мовчати про ту ганьбу. Латиняни прознали про його мовчання, і одного чудового ранку прямо перед мурами пропливла їхня галера з хоругвою добре на виду, а на галері прочани непристойно жестикулювали перед ромеями — крутили їм дулі і били лівою рукою по згині правого ліктя. Мурзуфл наївся ганьби по самі вуха, а ромеї співали про нього на вулицях пісеньки.
Коротко кажучи, від січня до березня друзі наші бавили час між виготовленням добротних реліквій і пошуком відповідних покупців. І так, від підборіддя святого Еобана нині до гомілки святої Кунеґунди завтра зібрали гарненьку суму грошей, що дало їм змогу віддати борг ґенуезцям та й самим стати на ноги.
— І це має пояснити тобі, мосьпане Никито, звідки в минулі дні у твоєму місті взялося стільки подвійних реліквій, і Бог один знає, котра з них правдива. Та, з другого боку, стань на наше місце — ми ж мусили якось жити поміж латинянами, спраглими грабунку, і твоїми греками, тобто, даруй, твоїми римлянами, готовими дурити їх. Фактично ми дурили дурисвітів.
— А все ж, — смиренно мовив Никита, — не одна з цих реліквій, опинившись у їхніх варварських церквах, надихне одичілих латинян на святі думки. Зі святими помислами й реліквія стане святою. Шляхи Господні безконечні.
Тут вони могли вже заспокоїтися і вирушити додому. Кіот з Вороном не знали, куди податися, бо вже відмовилися від пошуків Градаля, а разом з ним і Зосими; Бойді твердив, що на ці гроші в Александрії він накупить собі виноградників і закінчить свої дні великим паном; Бавдоліно найменше зі всіх знав, що йому робити: пошукам Пресвітера Йоана настав кінець, Гіпатію він втратив, і йому стало байдуже — жити чи вмирати. Але з Поетом усе було по-іншому: його захопили мрії про всемогуття, він поширював скарби Господні по цілому світі й намірявся розширити свою клієнтуру від прочан найнижчого стану до владоможців, їхніх зверхників, прагнучи здобути їхню милість.
Якось він прийшов з новиною, що десь у Царгороді є Мандиліон, Спас Нерукотворний, образ з Едеси — неоціненна реліквія.
— Що ж то таке, той мандолін? — спитав Боямондо.
— Це невеличка шматина, якою витирають лице, — пояснив Поет, — і на ній відбитий лик Господа. Не намальований, а відбитий природним чином: це нерукотворний образ. Абґар V, цар Едеси, був хворий проказою і послав свого канцеляриста Ганнана до Ісуса, щоб той прийшов і зцілив його. Ісус не міг прийти, але взяв цю шматину, витерся, і на ній відбилися риси його обличчя. Ясна річ, одержавши цю шматину, цар одужав і навернувся до правдивої віри. Багато століть тому, коли перси взяли Едесу в облогу, Мандиліон вивісили на мурах міста, і він врятував його. Відтак цісар Константин купив це полотно і привіз його сюди; спершу воно зберігалося у Влахернській церкві, тоді у Святій Софії, а відтак у каплиці на Фаросі. Це правдивий Спас Нерукотворний, хоч кажуть, ніби є ще інші: у Камулії біля Кападокії, у Мемфісі в Єгипті та в Анаблаті поблизу Єрусалима. У цьому нема нічого неможливого, бо Ісус за своє життя, мабуть, не раз витирав собі обличчя. Але цей Мандиліон, безперечно, найчудотворніший зі всіх, бо на Великдень лик змінюється відповідно до пори дня — на світанку набирає обрисів новонародженого Ісуса, коли настає час третій, він відтворює Ісуса-підлітка і так далі, аж в пору часу дев'ятого він показує Ісуса дорослого, у час Страстей.
— Звідкіля ти все це знаєш? — спитав Бойді.
— Мені розповів це один монах. Отож це і є правдива реліквія, і коли з такою річчю повернутися на наші землі, можна здобути почесті й пребенди, досить тільки знайти відповідного єпископа, як це зробив Бавдоліно, запропонувавши своїх трьох Волхвів Райнальдові. Досі ми продавали реліквії, а тепер настала хвилина купити таку реліквію, яка забезпечить нам багатство.
— А в кого ти купиш той Мандиліон? — стомлено спитав Бавдоліно, якого вже аж вивертало від усього цього святокупства.
— Його вже купив один сирієць, з яким я випивав якось увечері і який служить у дуки Афінського. Але він сказав мені, що дука той віддав би Мандиліон і ще хтозна-що, аби лиш запопасти Синдон.
— А тепер скажи нам, що таке той Синдон, — сказав Бойді.
— Кажуть, що в церкві Святої Марії у Влахернах зберігалася Свята Плащаниця, на якій відбиті обриси цілого тіла Ісуса. Про неї в місті говорять, що тут її бачив Амальрих, король Єрусалимський, коли відвідував Мануїла Комнина.
Інші ж мені казали, що її віддали на зберігання в церкву Пресвятої Діви в Буколеоні. Але ніхто її ніколи не бачив, і якщо вона існувала, то щезла вже бозна-коли.
— Не розумію, куди ти ведеш, — сказав Бавдоліно. — Гаразд, хтось має Мандиліон, який охоче обміняв би на Синдон, але ж у тебе нема Синдону, а мені якось ніяково підробляти тут образ Нашого Господа. То що з того?
— Синдону я не маю, — сказав Поет, — зате його маєш ти. — Я?
— Пам'ятаєш, я питав тебе, що там у тій шкатулці, яку вручили тобі помічники Диякона перед тим, як ми втекли з Пндапеціма? Ти сказав мені, що там є образ того нещасливця, що відбився на його жалобному покривалі, коли він помер. Покажи мені це.
— Та ти здурів, це ж моє святе доручення, мені дав його Диякон, щоб я відніс Пресвітерові Йоану!
— Бавдоліно, тобі понад шістдесят років, і ти ще віриш у Пресвітера Йоана? Ми на власні очі бачили, що його нема. Покажи-но мені цю річ.
Бавдоліно неохоче витяг зі своїх саков шкатулку, вийняв з неї сувій, розгорнув його і у світлі показалося полотно великого розміру. Тоді він кивнув іншим, щоб вони повідсували столи і лави, бо треба було багато місця, щоб розгорнути його на долівці повністю.
То було величезне простирадло, на якому подвійно відбилася людська постать, немов загорнене в нього тіло залишило свій відбиток двічі, спереду і ззаду. Дуже добре видно було обличчя, волосся, розсипане по плечах, вуса й бороду, заплющені очі. Позначений милосердною смертю, нещасливий Диякон залишив на полотні образ сильного тіла й обличчя з погідними рисами, на якому лиш з трудом можна було розгледіти невиразні ознаки ран, синців та виразок — сліди прокази, яка зруйнувала його.
Бавдоліна знов охопило зворушення, і він зрозумів, що на цьому полотні покійний віднайшов стигмати своєї страдницької величі. Тоді він буркнув:
— Не можна продавати відбиток прокаженця, до того ж несторіанина, як образ Нашого Господа.
— По-перше, Афінський дука цього не знає, — відказав Поет, — а саме йому ми маємо це втиснути, а не тобі. По-друге, ми його не продаємо, а обмінюємо, значить, це не святокупство. Я йду до сирійця.
— Сирієць спитає тебе, чому ти його міняєш, адже Синдон незрівнянно цінніший від Мандиліона, — сказав Бавдоліно.
