Бавдоліно - Эко Умберто (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Бо його важче тайкома вивезти з Царгорода. Бо він занадто цінний, і лиш царствена особа може дозволити собі придбати його, а для Лику ми можемо знайти менш вельможних покупців, які, однак, заплатять відразу і готівкою. Бо якщо ми запропонуємо Синдон якомусь християнському володареві, він скаже, що ми його вкрали, і звелить нас повісити, тоді як Образ з Едеси може виявитися тим самим, що був у Камулії, Мемфісі чи Анаблаті. Сирієць зрозуміє мою рацію, ми ж бо тої самої породи.
— Гаразд, — мовив Бавдоліно, — ти віддаси це полотно Афінському дуці, і те, що він привезе собі додому образ, який нічого спільного не має з Христом, мене не обходить. Але ти знаєш, що для мене образ цей набагато цінніший від образу Христа, знаєш, що він мені нагадує, тому ти не повинен спекулювати такою священною річчю…
— Бавдоліно, — сказав Поет, — ми не знаємо, що діється там, у нас удома. З допомогою Едеського Лику ми притягнемо на свій бік якогось архієпископа, і доля наша забезпечена. Зрештою, Бавдоліно, якби ти не вивіз цей саван з Пндапеціма, тепер гуни витирали б ним собі задницю. Чоловік той був тобі дорогий, ти розповідав мені його історію, коли ми блукали по пустелях і були в полоні, ти оплакував його смерть, марну і забуту всіма. Тож тепер останній його портрет буде десь шануватися як образ Христа. Яку коштовнішу гробницю ти можеш бажати для дорогого тобі небіжчика? Ми не принижуємо спогад про його тіло, а радше… як це сказати, Бороне?
— Преображаємо його.
— Ну от.
— Через маразм тих днів я, мабуть, втратив відчуття того, що слушне і що неслушне; а може, я просто стомився, мосьпане Никито. Я погодився. Поет пішов вимінювати наш, тобто мій, тобто Дияконів Синдон на Мандиліон.
Бавдоліно засміявся, а Никита не зрозумів чому.
— Тільки ввечері виявилося, що нас ошукали. Поет пішов у той шинок і звершив свій ганебний торг; щоб напоїти сирійця, напився і сам, а коли вийшов із шинку, за ним назирці пішов хтось, хто знав про його махінації, може, той самий сирієць, який, за словами Поета, був тої самої породи, що й він. Той хтось напав на нього у провулку, добряче нам'яв боки, і закривавлений та побитий Поет вернувся додому без Синдону і без Мандиліону, ще більше лика не в'яжучи, ніж Ной. Мені хотілося побити його до смерті, але він був уже пропащою людиною. Він уже вдруге втрачав своє царство. У наступні дні ми мусили годувати його силоміць. Я радів, що ніколи не мав завеликих амбіцій, якщо несповнені амбіції доводять людину до такого стану. Зрештою, я розумів, що й я сам не раз падав жертвою несповнених сподівань — втратив улюбленого батька, не знайшов для нього царства, про яке він мріяв, був навіки розлучений з коханою жінкою… Але до мене таки дійшло, що Деміург усе зробив тільки наполовину, а Поет усе ще вірив, що на цьому світі ще можлива якась перемога.
На початку квітня друзі наші зрозуміли, що дні Царгорода полічені. Між дожем Дандолом, який виструнчився на носі своєї галери, та Мурзуфлом, який дорікав йому з берега, щоб примусити латинян покинути ці землі, відбулася дуже драматична сутичка. Ясно було, що Мурзуфл не при своєму умі, і латиняни, якби захотіли, проковтнули б його одним махом. По той бік Золотого Рогу видно було приготування в таборі прочан, а на палубах кораблів, що стояли на якорі, метушилися моряки з вояками, готуючись до наступу.
Бойді та Бавдоліно сказали, що пора покидати Царгород з тією дещицею грошей, яка у них є, бо за своє життя вони вже досить набачилися завойованих міст. Борон з Кіотом погодилися, але Поет попрохав почекати ще кілька днів. Він оговтався після невдачі і, очевидно, хотів використати останні години, щоб здійснити якийсь свій останній задум, а який, цього не знав навіть він сам. У погляді його вже миготіли іскри божевілля, але ж з божевільними сперечатися марно. Вони зробили, як він просив, кажучи собі, що досить тримати кораблі на оці, щоб зрозуміти, коли настане пора відходити в глиб континенту.
Поета не було два дні, і момент було втрачено. Вранці в п'ятницю Вербного тижня його ще не було, а прочани вже почали наступ з моря, між Влахернами і Евергетським монастирем, десь приблизно в районі, званому Петрією, північніше від Константинових мурів.
Виходити за мури було вже запізно, бо вони були оточені зі всіх боків. Проклинаючи того волоцюгу, їхнього товариша, Бавдоліно та інші вирішили, що краще сидіти нишком у ґенуезців, бо район цей був, схоже, поза небезпекою. Вони стали чекати і щогодини діставали новини, які надходили з Петри.
Кораблі прочан наїжилися машинами для облоги. Мурзуфл стояв на пагорбі за мурами під штандартами, зі всіма своїми полководцями, придворними і сурмачами. Попри цю показуху, імперські війська билися відважно; латиняни зробили кілька атак, але їх весь час відбивали; греки раділи на мурах, показуючи ворогам голі зади, а Мурзуфл був на сьомому небі, немов то його заслуга, і наказав сурмити перемогу.
Схоже було, що Дандоло та інші полководці відмовилися від завоювання міста, і субота та неділя минули спокійно, хоч напруга не вщухала. Бавдоліно скористався з цього, щоб обійти вздовж і впоперек цілий Царгород, шукаючи Поета, але намарне.
У ніч на неділю товариш їхній повернувся. Погляд його став ще божевільніший, він не сказав нічого, тільки мовчки пив аж до наступного ранку.
З першими променями світанку понеділка прочани знов пішли в атаку, яка тривала цілий день: їм вдалося приставити драбини з венеційських кораблів до кількох башт на мурах, хрестоносці ввійшли в місто — та ні, ввійшов тільки один велетень у наїженому шоломі, який налякав і прогнав усіх захисників. Ні, не так — кілька людей висадилися з корабля, знайшли замурований тайник, розбили його ударами піки, зробивши в мурі діру; може, й так, але їх прогнали, зате деякі башти були вже в руках ворога…
Поет ходив туди-сюди по кімнаті, мов тварина в клітці; схоже було, він нетерпляче очікує кінця битви, яким би він не був; час від часу він поглядав на Бавдоліна, немов бажаючи сказати йому щось, а тоді відмовлявся від свого наміру і лиш стежив затьмареними очима за тим, що роблять інші троє їхніх товаришів. У певну мить надійшла новина, що Мурзуфл утік, покинувши військо, захисники втратили й ту дещицю відваги, яка в них ще залишилася, прочани розвалили мури і перейшли через них, але не наважувалися вступити в місто, бо вже западали сутінки, і лиш підпалили перші будинки, щоб вигнати звідти захисників, які, можливо, там ховалися.
— Третя пожежа за кілька місяців, — лементували ґенуезці, — та це вже не місто, це просто купа сміття, яке спалюють, коли його стає забагато!
— Хай би тебе качка копнула, — кричав Бойді на Поета, — якби не ти, ми б вже давно вибралися з цього звалища! То що нам тепер робити?
— Мовчи мені, я знаю, що роблю, — шипів на нього Поет.
Уночі видно було перші відблиски пожежі. На світанку Бавдоліно, який удавав, що спить, але очі його були вже розплющені, побачив, як Поет підійшов спершу до Бойді, тоді до Борона, а насамкінець до Кіота і прошепотів їм щось на вухо. Тоді зник. Трохи пізніше Бавдоліно побачив, як Кіот з Вороном радяться між собою, беруть щось зі своїх саков і виходять з дому, намагаючись не розбудити його.
Трохи пізніше до нього підійшов Бойді і торкнув за плече. Він був украй схвильований:
— Бавдоліно, — сказав він, — не знаю, що діється, але всі тут просто з глузду з'їхали. До мене підійшов Поет і сказав достеменно такі слова: я знайшов Зосиму і знаю, де Ґрадаль; не роби дурниць, а візьми свою голову Хрестителя і йди в Катабату, туди, де Зосима зустрічався тоді з василевсом, будь там пополудні, дорогу ти знаєш. Але що це таке, та Катабата? Про якого василевса він говорив? Тобі він нічого не казав?
— Ні, — сказав Бавдоліно, — навпаки, схоже, він хоче все це тримати від мене в таємниці. Йому так усе в голові поплуталося, що він забув, що тоді давно, коли ми ходили в Катабату, полюючи на Зосиму, Ворон з Кіотом були з нами, а тебе не було. Тепер я хочу розібратися в цьому.
