ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

— Де вiн?

— Тут, — сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.

— Де зимiвник? — перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови нахмурились, цього разу вже вiд гнiву. — Коня менi. Покажеш дорогу. Сеймени поїдуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.

Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм — Гiрей вийшов з намету. Хартуна не вщухала, ага i його беї стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi. Хан подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби її не примело в балцi. Хотiв пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея, начальника яничар, зупинився. Йому здалося, нiби яничарський ага посмiхається."Цей жовтяк, — подумав про бейлербея, бо той мав жовте, як шкуринка на помаранчi, обличчя, — скаже в Едiрне, буцiм я погано сповняв вищi повелiння, що через якогось ганебного прища кинув напризволяще вiйсько".

Проклинаючи себе за слабкодухiсть, мусив вiддати декiлька наказiв: вислати посилену охорону, призначити по двоє од кожного загону, щоб стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й ще по двоє — наглядати за кiньми. Хоч усе це аги знали самi. I мусив?таки запитати бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно їм чого. Яничарський ага перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тiльки снiг, та бур'ян, та слiди хижих звiрiв? Де на обрiї гасакто" табуни диких коней i велетенських птахiв — дрохв, що їх яничарi кiлька разiв мали за ворожi роз'їзди. Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерзає слина; єдине, що ще горiло, й теплiло, й трохи грiло, — лють, але на кого мiг її вилити! Швидше б кiнчався цей триклятий похiд; якщо вiн залишиться живий, згадуватиме його до скону. їхнi татарськi союзники — варвари, а великий хан — дикун. Для них цi морози, цей степ — що вовкоеi лiс. Хан не сказав у Едiрне, якi злигоднi чекають воїнiв столицi правовiрних на цьому бiлому шляху. Й тепер насмiхається з них. Його тонкi губи ворушаться — їх звиває посмiшка.

— Чим довше стоїть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв падає на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана єдине: нехай його вони не обкрадають воїнiв султана.

— Ханськi слуги — теж воїни султана, — суворо одказав Селiм — Гiрей. — Що взяли у вас воїни степiв?

— Вони тягнуть усе. Коней, їжу, зброю.

— Ви маєте хоч одного, спiйманого на злочинi?

— Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.

Смiховинна скарга: голодний воїн поцупив копчений окiст з припасiв паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий бiль пронизав ногу Селiм — Гiрея. Вiн ухопився за стремено, витиснув крiзь тонкi, посинiлi губи:

— Велю покарати луком.

Ледзе Селiм — Гiрей вiд'їхав, як вершитель його присудiв та двоє аг вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що її годину тому протоптала в снiгах орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю татарина край. Вiн дивився туди, де вона губилася на обрiї, й мимовiльний вiдчай на його обличчi заступав вираз побожностi та трагiчної упокореностi.

Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив'язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, аллах i хан вiдали про неї, не прощали її. Велiння хана — вищий закон правовiрному на землi. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться iз землi. Залишається одне — померти мужем. Двоє вершникiв шмагонули коня нагаями, вiн здибився, рвонувся, поволiк татарина по груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.

…Ледь гострий, вiдточений на сiдельнiм ременi нiж розiтнув набубнявiлу, розпарену шкiру на п'ятi, хан вiдчув, як йому нiби величезна вага скотилася з плiч. Стало гарно, аж вiн засмiявся. Вiдкинувся на подушки — їх познiмали з полу й склали посеред хати — й з насолодою випростав сковане кiлькаденним болем тiло. Його обличчя розм'якло, розправилося, вiн задоволене мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима висiли мiшки, рiденька борода обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й скрiзь бруднi па'гьочки проглядала рання сивина.

Селiм — Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня — воїни степу вже попоралися тут, на лавi i долiвцi валялися побитi iкони — вони ж познiмали їх з божницi, але, впевнившись, Що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та повибивали шибки вiкон, їх позатуляли подушками.

Хан був у легкiй турецькiй сорочцi — камкiс, все iнше — кольчуга, лук, сагайдак — лежало на лавi. Хатнє тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три днi захотiлося їсти, вiн згадав про вкрадений у яничарського аги кiнський окiст i наказав подати копченого м яса й собi. А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник, розiрвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мiдну тарiлку червоних крижаних скалок i поставив пiд комин на жар. Поки вiдтавало вино, а служник рiзав на тоненькi скибочки м'ясо, розкладав кав'яр та родзинки. Селiм — Гiрей наказав завести полонених, їх увiпхнули всiх зразу, й товмач пошепки наказав їм стати на колiна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов'язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало двоє татар, штовханi в потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли на долiвцi. Було їх восьмеро: господар iз хазяйкою, їхнiй син, четверо челядникiв та Лаврiн. Одного челядника татари зарубали в лозах — тiкав через лiд, одбивався сокирою, й ще один, бiлоокий Денис, подiвся невiдь — куди. I Драпак, i всi iншi вважали, що його порубали теж.

Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усiх.

— Оцей, — вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим виразом очей, — господар зимiвника.

— Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, — пожартував хан. — Спитай у нього, чи є серед них запорожцi. Чи знає хто дорогу на Сiч.

Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi, то товмачевi, обома руками вказав на Марка.

— Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй. — I запобiгливо дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг — руки були зв'язанi.

— Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.

Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова, новий страшний полон — чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тiльки волею випадку не кат — Лаврiн Перехрест, дивився на Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд Перехрестової шаблi? Адже Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. Єдине, що почував ясно й чiтко, почував оголеним серцем, — це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося глянути на нього, й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзалася пiд Марком. Татари важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе їх. Вiн скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi… Лаврiн не видасть його. Нехай Лаврiн…

I враз у той розмисл вплiвся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолi."Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Сiч… Значить, усiх iнших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… їх усiх… Нiхто нiчого не знатиме…"Серце забилося швидко — швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. I вже вiн не мав волi, його заполонив страх, i хоч усвiдомлював, що чинить жахливий злочин, поспiшаючи, аби поперед нього не вихопився хтось iнший — Лаврiн або Омелько Сич, теж запорожець, — закивав головою: I — Я знаю всi дороги. Я проведу… — Прорiк тi слова в нестерпнiй; тузi, й щось луснуло в його душi, й щось там померло. Лаврiнове прокляття упало в холодне дупло. Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед Марковим зором майнула свiтла пляма — сонячна галявина; й побачив посеред галявини двi постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони з Лаврiном ще ходили, обнявшись по — братньому, i любили один одного. Сонячна пляма погасла, й тої ж митi для Марка настала вiчна нiч.