ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Чауш лупав облiпленими сльотою повiками, затискував правою рукою розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до тями, або не хотiв вiдповiдати.
— Вони не давалися, — обiзвався пiший татарин, гаркаво, по — ногайськи вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже. — Ми перед цим одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
— Де вiн? — запитав Дзямбет — Гiрей.
Кiлька чоловiк кинулись у бур'яни, вони, либонь, забули за бранця. Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, — пiд кущем буркуну. В нього були зв'язанi руки й ноги. Одяг i обличчя вже притрусив снiг.
Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд ногами козачою шапкою обтер обличчя. Калга — солтан нахилився з сiдла. Бранець був молодий i гарний. Довгасте, худе й виснажене обличчя, чорний вус, чорнi розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i не схожий на козачий. Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести до тями.
— До ханського намету, — вказав нагайкою на полоненого. — Хутчiше. А самi проїдьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.
На пiвнiчному схилi балки, що трохи захищав од вiтру, вже стояв ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки. Коли калга поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то ворушаться мурахи. Татари одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та сиром i шаньки з вiвсом для коней. Їли самi та годували коней, вкладали їх на снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, доїли кобилиць, тепле молоко текло просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися окремо, пустили коней на волю, тi збивалися в табуни — головами докупи, а самi гуртувалися й одразу засинали. Один великий сон насував на вiйсько. З нього мала натекти нова сила й помчати їх далi, туди, куди спрямував прапор пророка та перст султана й куди поведе їх хан орди.
Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в дрiмоту, не мiг заснути тiльки великий хан. Навiть не мiг усидiти на шовкових подушках, кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд червоною запоною, до болю кусав губи, щоб не завити по — вовчому. Несамохiть рвав шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й кидав пiд ноги. Одвертаючись до вилоги, негнучкими задерев'янiлими пальцями оббирав бурульки з вусiв та бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, беї, їх теж зморював сон, декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по тому, як зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга — солтан, вiн зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали на повсть, одтирали снiгом.
Лаврiн прийшов до свiдомостi, але зiр йому вияснювався довго — здавалося, перед очима метляється якесь незбагненне рожеве шмаття. Крiзь те шмаття — плескатi, майже безбровi обличчя з вузькими щiлинками очей, гостроверхi шапки, кошлатi гриви коней. Вiн бачив цих людей сьогоднi вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки бачив: навiть були змусили його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули його в сiдло. Все це — неначе крiзь сон. I заснiжений степ, i вологий круп коня, й волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон. Вiн з такою радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли його з неї. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював, що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв татари, напевне знав: чинитимуть важкi спитки, то порiшив видати себе за аргатала, який заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло — здавалося, його довго били палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до всього на свiтi. Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.
Татари терли Перехресту груди заповзято, двiчi вливали в рот щось пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на снiг зелену слину. Мав на мислi ще якийсь час удавати з себе кволого, але татари безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги. Витерли ще чимось смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши ятаганом в пiхвах пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.
Перехрест не раз бачив на Сiчi татар, але тi були зовсiм не такi. Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й раз по раз сплескували в пухкi долонi. Од них пахло миртом, якимись духмяними травами. А тут, скiльки сягало око, вовтузилось на снiгу, комашилося щось однолике, смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за тридцять од нього гурт татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу, або пристав, його добили й тепер краяли ножами, жерли сире м'ясо. Воно парувало, скрапувало гарячою кров'ю, ординцi злизували її разом зi снiгом, один припав до кiнської шиї й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, — на довгу дорогу, на бiг, на нову кров. Й щось гарчали, щось тицяли один одному — певно, сплачували за коня, в них були якiсь свої рахунки, тiльки цим i нагадували людей. Бiля самого Лаврiнового обличчя щирився чорний рот з пеньками зубiв, здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не знає як, шорсткi холоднi пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав у зiницi. Вiдтак двоє дужих ординцiв ухопили його за руки й втягли до великого червоного зсередини намету з високою шкiряною кобкою зверху: в просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло трiскуче багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв на п'ятах. Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на Лаврiнове обличчя, снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди. По той бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у вовчому кожусi й лисячiй шапцi. З?за Лаврiнової спини виступив ще один татарин у повстянiй, отороченiй по краях заячим хутром шапцi й задзигорiв швидко, аж Лаврiн спочатку думав, що той лепече по — татарськи, й тiльки згодом утямив, що то товмач i говорить вiн по — українському.
— …i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак. Скажи нам, чи давно з Сiчi й куди йшов. До застави? Де вона? Тiльки не бреши. Бо спiзнаєш мук, яких не спiзнають найбiльшi грiшники у вашому пеклi. А розкажеш — залишишся живий, ще й дамо тобi коня та харчiв на дорогу. — Останнi слова мовив з димової хмарки, яка окутала його.
Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити себе й тих, на кого нацiлена ця орда. Треба б поставити своїми словами на путь нападникам обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари, — на Подiлля, на Слобожанщину, пiд Київ? Ще подумав: вiн уже не зможе нiкого застерегти, й не дадуть йому татари коня, не випустять зi своїх рук. Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на його життєвому полi.
Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б у цей час до намету не вбiг велетенського зросту татарин у розпанаханому на лiвому плечi кожусi й, клякнувши просто в пiдмоклий снiг, заговорив захриплим голосом в спину татарському ватагу. Високий татарин одразу обернувся на ту мову, щось сказав, охоронцi потягли Лаврiна з намету. Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його муки. В одну мить бiля цього жаркого багаття йому подорожчало життя, проте вiн не збирався вимолювати його у ворогiв та й не сподiвався вимолити. Але його кинули на холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували од смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку, припорошений снiгом татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови й схожi на могили горбочки, високий намет i гурт басурманських ватагiв бiля нього — все справжнє й несправжнє в своїй неймовiрнiй iстинностi. Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.
Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi своїми акинджi наткнувся в двох фарсахах [14]звiдси на великий зимiвник на островi. Вони захопили його мешканцiв, сiм душ, одного, що втiкав у лози й вiдбивався, зарубали. Селiм — Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила не то гримаса болю, не то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною рукою за горло, вiн подумав, що калга — солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном, про загибель усiх козакiв i тепер на нього чекає велика кара. Але Селiм — Гiрей справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:
