ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— То в тебе од страху матня горить, — сказав Сироватка, i всi, хто стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було не просто — трiскучий морозна да стрiсi — в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi. Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку.
— Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не заскочили, — гукнув вiн.
— Сiлькiсть. Я пильнуватиму горище, — сказав Сироватка, вже добряче втомлений i оглушений боєм. Передав рушницю Мiюському, тому кiптява замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою драбиною Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн її не бачив, тiльки чув, як туди струмує густий пороховий дим. Зненацька пiд ним щось зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався, що то пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже не чув — вилiз на горище. Тут стояла повна темрява, вiн натикався на пересохлi, невiдь — коли повiшенi шкури, оббирав з обличчя павутиння, перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до стрiхи, туди, де вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище, гуркiт бою долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно, козаком заволодiло почуття беззахисностi, повної ворожої облоги. Ворог кожної наступної митi мiг утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити. Сироватка вирiшив продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн продирав його довго: очерет позмерзався, одламував його коржами, до кровi подряпав пучки. Врештi в обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй, рiдко поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був спускатися вниз, коли помiтив на сусiдньому, через дорогу, куренi щось темне, рухливе. Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав за боєм. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко прорвав стрiп i стоїть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг.
То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори, завзяття, з яким допiру порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi спливало, натомiсть напливало почуття гiркої досади. Вони проспали турецьку та татарську iнкурсiю, вiн не володiв своїм вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi.
Щоправда, бiй i так стрiмко й невтримно котився в бiк козацької перемоги. То було нещадне побоїсько, викликане необхiднiстю власної оборони, повне знищення зухвалих нападникiв. Жорновий камiнь, котрий котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про одне — увiйти в Сiч, захопити її увi снi, а що робити далi — не вiдали. Мабуть, сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi вже не мали способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували шлях до них. Сiч — це село з величезними хатами i вузенькими вуличками, ще й щiльно огороджене валом та палiсадом. Яничари, мов чорнi живi комахи, лiзли по мертвих, зблискували сталевими жалами шабель, огризалися вогняними спалахами, а їх вистинали схованi за товстими стiнами стрiльцi. Дим валував, немов од велетенської пожежi, й перекочувався чорними клубками по вулицях, а в тих клубках крутилися, перечiплялися, падали люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель. Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив їх на свiт, щоб замерзали в калюжах власної кровi. Важка дума стискала серце старого козака, й була вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз.
Холодною люттю наливала серце думка про диявольську пiдступнiсть османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а на дикий розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько?
Вперше на вiку, стоячи в гущi бою. Сiрко не спрямовував його, а тiльки спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве встиг зi свого прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече од стрiльби й дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою й окремi його вогнища.
Турки й татари розбили дверi сiчової канцелярiї та церкви, але там могла сховатися тiльки частина їх, та й то невелика. Та й лишень сховатися. Вдертися адверсору вдалося, здається, лише в один Iрклiївський курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих стiн, отаман мiг лише здогадуватися. Попiд iншими куренями лежали гори трупiв, турки ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями, деякi перелазили через частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом, кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три — на березових поручнях, внизу — лежали купами.
Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили Сiч. Прецiнь не були готовi й до того, не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою.
Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи не думав про значимiсть власної персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi чвертi од його голови зашипiв снiг. Побачивши, що не влучив, яничар спробував набити рушницю ще раз, але не змiг. Руки йому покорчило од морозу, вiн випустив велику матерчату лядунку, й кулi розкотилися бiля нiг. Нахилився, щоб визбирати їх, але, пiдтятий козацькою гарячою кулею, укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на яничара волохату татарську кошму. Козаки вiдчиняли дверi куренiв i з шаблями в руках вибiгали на вулицi. З чорних отворiв дверей дим викочувався велетенськими клубками, так нiби всерединi куренiв шаленiли пожежi.
Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та татар, од їдкого диму потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. їх вияснювали кров'ю.
Шабля з тягнутої крицi на ханових колiнах була холодна i ясна. Селiм — Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були схожi на спалахи блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там чинилося, знав одне: воїни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi були швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову урус — шайтановi Сiрковi й кинути її до його нiг. Всi iншi голови засолити й нахромленими на списи провезти перед очима султана i всiх правовiрних Столицi Щастя. Голову Сiрка має привезти вiн сам.
Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в плавнях. З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши за спину роги, попiд самою могилою. Помiтивши раптом людей, стрибнув убiк, скаженим скоком погнав назад у хащi.
Коли до Селiм — Гiрея прибiг другий гонець — яничар, хан ходив по макiвцi Мами — Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi зашпунтувалися в куренях i ведуть стрiльбу по воїнах пророка. Хан наказав одтяти гiнцевi голову.
Коли третiй гонець, захеканий, вмитий потом, упав хановi до нiг, Селiм — Гiрей обхопив руками голову.
— О мой карачеї! — закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря. То був справжнiй крик розпачу, але було в ньому й трохи зумисностi, аби засвiдчити воїнам, як вiн їх любить i потерпає за них, аби потiм переповiдали всiм у Козловi та Бахчисараї.
А незабаром з криком" харциз рiже" побiгли усi карачеї. Пошарпанi, без зброї, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися один поперед одного в долину Татарки, де бiля розбитих стогiв на козацькiм займищi толочили снiг їхнi конi.
Хан наказав привести коня й собi, але все ще стояв на вершечку Мами — Сури. Воїни пророка бiгли гуртами й поодинцi протоптаним шляхом по Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до могили. Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя, чулися стогони. Свiтало, вони бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх перед козаками був дужчий за страх покари в Бахчисараї. I все ж хан ще на щось сподiвався. На мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли в поганськiй мечетi з хоробрими воїнами, на яничар, на чудо, звершене аллахом, котрому гаряче молився, стоячи лицем до кибли [15]. I аж тодi, коли на могилу збiг Дзямбет — Гiрей i, кинувши до нiг Селiм — Гiрея шаблю i придавши до його плеча, тихо, страшно та просто прорiк: "Кiнець", хан завив i сам, кульгаючи, побiг униз, до коня.
