ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кiньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок складали бiля пушкарнi. Але навiть не всi шаблi можна було взяти — повмерзали в кров. Вона рихтiла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стiнах куренiв, її зчищали лопатами, затрушували свiжим снiгом. По тому йшли iєромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.
Клопоту всiм вистачило аж до водохрещ.
Цього року вони були не схожi на тi, що їх справляли запорожцi в попереднi роки. Пiсля покрови та рiздва водохреще — найбiльше сiчове свято. Й люблять його запорожцi вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбнiй. На Сiчi є великi митцi тiєї справи, вимурують з криги хрест, що його видно з лiвого днiпровою берега, i величезний престол на гнутих нiжках, i стiльцi, й квiти. Недавнечко минули башлiвка i вибори. Сiч клекотить людом, вийдiть на кригу — захрясне i Скарбна, й Чортомлик, i Павлюк — Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть на бiлому снiгу, як мак при долинi. На фортечних примостках iз запаленими гнотами стоять пушкарi. Святить воду настоятель Самарсько — миколаївського монастиря в золотих ризах, блискучому сакосi, довкола нього iєромонахи, простi попи, дяки, пiвча. I щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води в про — рубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять запорожцi по ньому з мушкетiв, самопалiв, яничарок, бандолетiв, венетiйських аркебузiв. I випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться з дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний гуркiт розламає над плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад занесеними снiгом островами, понад замерзлими рiчками та озерами, вганяючи в смертельний жах звiрину, а риба б'ється об лiд i падає на глибину.
Чорна, важка хмара окутає Скарбну, Чортомлик, Павлюк, Сiч, а з тої хмари вихлюпне новий випал, гармати виплюнуть новi клубки диму, луни вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з диму, що вже покрив чорно — сивими крилами сусiднi займища, й Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi. Стемнiє довкола снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються по заметах. Чорна хмара не влягатиметься довго. I мчатчмуть далеко в степу, позаламувавши на спину роги, сайгаки та оленi, а вся дрiбна звiрина закопуватиметься в снiг.
Й пiдуть iз Скарбної попи та пiвча, розiйдуться по куренях сiчовики, сядуть за вставленi святковими стравами сирна, а на льоду ще довго гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта тi, хто вдосвiта розминувся з ним бiля крам — базару — йшли до шинку, а вiн бiг до водних надр. Iнодi отако смалять до самого вечора.
Так бувало щороку. Нинi ж на водохреще у сiчовiй фортецi не стрiляла жодна гармата. Тiльки з десяток рушничних та пiстольних пострiлiв пролунало на Скарбнiй, та й то невлад.
* * *
За два тижнi пiсля водохреща пройшла на Сiч звiстка, що на Малiй Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого врятувала подарована боярином Ромодановськчм шуба з власного плеча (не вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi. Через неї вiн навiть у санях не гожий приїхати. Коли про те доповiли Сiрковi, вiн сказав: "Ми люди не гордi, з'їздимо самi". Взявши з собою двох козакiв — Кайдана i заїкуватого, мiзковитого Смолку, погнали верхи на Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, їхали вузькою, ледь пробитою в снiгах дорогою, конi йшли важко, з — пiд копит летiло бiле снiгове кiмля. Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi, мов снiги, думи. Першi снiги впали ще на зелене листя i вже не станули, тепер додалося нових, чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано — кривулястi трiщини бiло змiїлися вподовж чорних стовбурiв, здавалося, їх крутив i вивертав злий велет, обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти з крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були схожi на бiлi буди, дуби стояли мовчазнi i якiсь чужi, а тонкостаннi берiзки, з котрих снiг облетiв, трiпотiли рiдким жовтим листячком, здавалося, то їх обсiли горобцi. I стояли в своєму мiдному убраннi дуби — нелинi — чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi — й снiг теж не тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяне, холодно — якось особливо. Та ще iополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт був красивий, важко красивий, — i Сiрко з сумом вiдкарбував про себе, що надто пiзно почав помiчати його красу. Пролетiв по ньому з шаблею i бачив тiльки битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!
З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка то тирликала, то затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, — рябопузий Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь час вiдставав. Сiрковi раз по раз доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан голосу не мав, а спiвати любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи сухi бабки з блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. I всю дорогу в грудях у Сiрка здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що хоче вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути їх до себе, хоче вчинити їм добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi не вiчне, все мiняється: тануть снiги, облiтає на деревах листя, iржавiє навiть залiзо, тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона є.
До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень, сонце вже торкалося овиду. Хутiр Верещаки (має трьох пiдсусiдкiв) багатий, ворота тесовi, з дашком, хата на двi половини з трьома горницями. По подвiр'ю походжали сердюки, порали на нiч конi. Двоє тупцяли бiля колоди — рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун i тепер не могли його витягти. Монялися, сопли, вiдштовхували один одного. Передаючи повiддя челядниковi, бiлобровому кирпатому хлопцевi, Сiрко моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв однiєю рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що окоренок розлетiвся навпiл й одна з полiняк перелетiла аж через тин. Так само перевальця Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: "Знай наших". Таким був зачин перетрактацiй iз гетьманцями.
В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi з бiлої жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i в горницях — жарота, хоч голий ходи.
З морозу та вiтру в теплiнь — то особливо гарно. Грiли об гарячу лежанку руки. Смолка прикладався щоками до теплих кахлiв, в нього вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала вода й спадали дрiбнi крем'яшки льоду. Та ще господар одразу ж пiднiс по корячковi теплої варенухи (сидить же на запорозьких землях), i зовсiм забулася важка дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.
А ось гетьманським посланцем був кручений i не зичливий Сiчi чоловiк Максим Черняченко з не менш незичливим, тiльки хитрим i запобiгливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкiй лавi на кожухах i покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею прокотилася судома — либонь, був хворий насправжки.
— Поперек, — поскаржився. — Вхопило — нi дихнути, нi повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького.
Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерстi, прибитий до пiдлоги, повiльно згасали. Спочатку темнiли краї, далi вогник зменшувався, i врештi остання iскра вiдлiтала в невiдь — куди.
— Отак i життя, — фiлософськи, розважливо, думаючи про щось своє, далеке, мовив Черняченко, клiпнув повiками i, повертаючись звiдтам, докiнчив попередню думку: — Отож i не доїхав до вас. А для мене приїзд на Сiч — свято. Бо вона свята.
