Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Вже майоріли частіше в голові думки, що ними поділилася вона в Петербурзі з Надією Білозерською. Про український журнал. Про книжки для дітей з історії України. Може б, тепер Макаров і не засміявся б припущенню: Марія Олександрівна — на чолі журналу!
Поки що це був її перший крок, вона не могла не зробити його: покласти на музику й видати українські народні пісні. Тут, за кордоном, у Парижі. Як вона могла відмовитися від цього, коли відчувала, що може це зробити, а значить — мусить.
Вона не тільки співала для композитора Мертке, а й розвинула енергійну діяльність, писала Опанасов», друзям.
Першим — милим, незабутнім, дорогим Єшевським:
«Paris — Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis.
Мої дорогі друзі!
Я прошу вас, допоможіть мені скільки можете. Допоможіть ось у чому: я зустріла тут одного композитора, котрий з мого голосу поклав на музику двісті українських пісень, — знайшовся один видавець, який хоче тепер видати їх за свій рахунок, якщо знайдуться передплатники на видання заздалегідь на 5ОО примірників. Прошу вас, милі мої друзі, поговоріть про це з вашими знайомими, чи не захоче хтось підписатися.
Дуже прошу вас відповісти мені про це. Видання вийде у восьми зошитах, кожен зошит на 25 пісень. Ціна кожного зошита два карбованці сріблом. Можна підписатися на всі вісім зошитів одразу, а якщо кому важко на всі, то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто підпишеться, гроші вам передасть і свою адресу, куди надсилати видання. Одержуватиме одразу, тільки вийде зошит. Коли ви зберете все, що збереться, тоді надішлете гроші на моє ім'я». - їй здавалося — усі зрадіють цій справі!
«Чи радує вас це видання пісень? Ви любили їх колись — пам'ятаєте? А я не можу заспівати: «Чом, чом чорнобров» ані «Ніхто не винен, сама я», не згадавши вас, Аахена, багатьох дорогих сподівань, що не здійснилися, навіть економіста Станкевича».
Вона всміхнулася, пишучи це.
«Ніхто не винен, сама я». Так, колись вона заспівала і цю пісню:
Ніхто не винен — сама я,
Що полюбила гультяя,
Гультяя, гультяя.
І коли дійшла до слів:
Єсть у сусіда гарний син,
Гарний син, гарний син,
Там-то хороший, вражий син,
Вражий син!
Очі чорненькі, хоч дивись,
Хоч дивись, хоч дивись.
Хлопець до серця, хоч тулись,
Хоч тулись, хоч тулись! —
Юленька Єшевська жартома насварила їй пальчиком, і вона злякалась, що почервоніє... Але все-таки й далі любила співати цю пісню, і Саша любив, коли вона потім, геть потім — у Парижі, в Італії, жартома наспівувала:
Був у сусідки гарний син,
Гарний син.
Там-то хороший, вражий син,
Ах ти мій, вражий син...
Що поробиш — «хлопець до серця» — вона й притулилася! «Я рада виданню, — пише вона друзям Єшевським, — живить воно мене якось-то. От уже двісті, навіть більше пісень покладені на музику.
Я співала йому цілі ранки понад два тижні з одинадцятої до четвертої години. По двадцять пісень інколи щастило покласти. Він — цей пан Мертке, композитор, приїхав нарочито за піснями із Швейцарії сюди і пробув тут два тижні».
* * *
Понад двісті пісень... Марія співала..
* * *
Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп'ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж. за Францію..
Про що він міг думати, коли мама співала?
Зажурилась Україна,
Що ніде прожити
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти
Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кармелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив він, що ще малим вивчив від Дорошенка «Ой, на гирі та Й женці жнуть».
А ще була сумна, тужлива до безкраю пісня про чайку. Мама казала, що це також про Україну.
Ой біда, біда
Чайці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
І він, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсім вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загоні повстанців і втік з київської фортеці, як брат художника Якобі Павло, якого поранили в бою, а він теж був на боці повстанців.
А мама співала так розпачливо:
А бугай бугу гне чайку в дугу...
Не кричи, чайко, бо повішу в лугу.
Як не літати, як не кричати,
Дітки маленькі, а я їх мати.
Киги, киги! Злетівши вгору,
Тільки втопитись в Чорному морі!
Аж сльози підступають до очей Богдася. Хоч би ніхто його не побачив!
Та раптом мама зовсім змінює мелодію, і улюблена Богдасева весела пісенька лине з вітальні, де стоїть напрокат взяте піаніно:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле!
Із стріх вода капле!
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне,
Мандрівочка пахне!
Ой, скільки, вже тих пісень знає мама! Його найкраща, найрозумніша, найкрасивіша у світи мама!
* * *
Маша співає і співає...
І де в неї сили беруться? І звідки вона взяла всі ці пісні?
Параскева Петрівна сідає на кухні. «Хай я потім приберу — не треба грюкати посудом, щоб не заважати».
Це привід, їй самій хочеться послухати Мащу. Який у Маші гарний низький голос. Чому вона так сумно співає:
Ой, глибокий колодязю,
Золотії ключі —
А вже ж мені докучило,
В світі горюючи.
Вона щаслива тепер, її дочка? їй добре з Сашею? А щось гризе материнське серце, коли виводить Маша журливо:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була...
Чи я в батька не дитина була.
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені зав'язали.
Така моя доля!
Гірка доля моя!
Що ж тепер картати старе серце за Машине сумне дитинство, розкидане, розірване по родичах? Хіба мати не розуміла — і заміж вона не вийшла—вискочила, щоб здихатися тих родичів, і нічого доброго з того не вийшло.
Але ніколи докору матері, ніколи, навпаки — тільки щоб їй, старій, було добре та зручно. Так у Парижі, як і в Немирові.
Що вона сама може сказати проти чемного, вихованого Олександра Вадимовича? Це ж не те, що її другий чоловік, Машин вітчим, бодай його не згадувати! Але ж чому, врешті, не взяти розлуку й не одружитись Маші й Олександру Вадимовичу? Отак — наче все тимчасове.
І Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього цієї артистки. Кажуть, і дитя вже знайшлося. Нічого незрозуміле.
А Маша виводить:
Болить моя головонька,
Нічим зав'язати.
А далеко до родини,
Ніким наказати...
Заболить...
«Машенька, дочка моя любая!»
Ще не каже Параскева Петрівна, що вже кличе її молодша дочка Вірочка до неї їхати. Хоч розірвись матері!
«А все ж таки, може, час, щоб цей настирний німець дав перепочинок, а то й справді занедужає? Піду запропоную їм перекусити».
* * *
«...Мила моя, єдина моя! Перша й остання. Я чую твій голос — і нічого мені більше не треба».
Саша лежить у своїй кімнаті, трохи застудився, але ж він знає — в перерві співів Маша забіжить до нього й спитає:
— Серце моє, ти все слухав? Які тобі найдужче до вподоби? Може, чогось не включати до збірки?
— Усе, усе до вподоби. Як ти питаєш?
— А може, цей спів заважає тобі задрімати? У тебе від нього голова ще дужче заболить?
— Ну що ти, мені це найкраще від усяких ліків, хіба ти не знаєш? Слово честі, я сьогодні себе чудово почуваю, напевне, тому, що ти співаєш. Я вийду до обіду, я вже скучив за всіма Так добре, коли ми всі разом
— То я ще кілька пісень доспіваю і тоді покличу тебе. Вона поправила подушку, поцілувала швидко в очі, погладила спітніле волосся — знову жар! — і побігла доспівувати.
І в-же лунало: .
Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому
А от цю, що вона почала зараз, він не чув ще від неї:
Та бодай тая степова могила запала, гей!
