Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
Де я вчора жито жала, вчора вечір утеряла.
Для нього кожен вечір, кожна годин'а, коли вони не разом— «утерянин-загублений».
Ой, не говори ж ні до кого, говори зі мною, гей!
Як не будеш, серце, говорити, — умру, серце, за тобою
«Говори з ким завгодно, тільки будь зі мною і не треба про смерть. Нам так добре вдвох! А що буде завтра? Ні, я не думаю про це».
Ой. я умру ізвечора, а ти умреш вранці, гей!
Та нехай же нас поховають з тобою в одній ямці'
Та нехай же нас поховають і:хрест укопають, гей!
Щоб усі люди здивувались, як ми вірненько кохались!
«Як ми вірненько кохались», —пошепки повторює Cauia
* * *
Раптом музика припиняється. Швидкі кроки. Гомін. Вже з саду лунає задьористо Маріїн голос:
Приїхали три козаки
Та всі три однакі.
Питаються Марусеньки,
У кигорій хаті?
— Фрау Маріє, я вас прошу, —долітає голос пана Мертке, — ще оцю проспівайте, одну цю.
— Потім! Потім! Уже двадцять пісень! Панове, подумайте, я двадцять пісень сьогодні проспівала!
— Он лишенько! Ми б раніше приїхали послухати! — це голос Тедзика.
— Я, як лейб-медик двору її величності, вимага-ю припинити це знущання, так ви захворієте, — це голос Карла Бенні.
— Але ж хоч не співати, а розмовляти з нами ще можна? — це голос Сахновського.
— Панове, до столу! — запрошує всіх Параскева Петрівна. Як це вона примудряється, скільки б людей не було, зовсім нежданих, усіх запросити, усіх пригостити?
— Мамо, Олександр Вадимович теж хотів вийти до столу.
— От і добре, — щиро радіє стара. — Пане Мертке, я і вас не відпускаю. Богдасю, піди за Олександром Вадимовичем.
— Я сама покличу! — Марія біжить до Саші.
«Три козаки» зітхають і з заздрістю дивляться на двері, в які вона побігла, потім один на одного.
Бувають же такі щасливі люди, як цей Олександр Вадимович!
...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив їм. Підсвідоме, не признаючись у цьому навіть собі. Він був і не старший, і не молодший за них, але ж вони були здорові! Вони наче з повного розгону кинулися в життя, як з високого берега у бурхливу річку, і боролися з невпинними дужими хвилями, віддаючися цій боротьбі, і наче дужчали в ній. І їм не треба було повсякчас розраховувати свої фізичні сили і дбати про збереження їх. А він мусив жити так, наче йому вже одміряно певний строк і він не має права забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось невблаганне й невмолиме нагадує болем, простудою, кашлем, несподіваним жаром.
Часто не хотілося признаватися в цьому Марусі, хотілося поводитись, як цілком здоровому, молодому, і в цьому для самого себе було ствердження життя, і спочатку це її навіть обманювало — те, що пристрасть його навіть дужчала і ласки були нестримніші, невситиміші. Вона раділа, що він любить її все більше й більше, що вона ще більше жадана, і вона раділа, що, наперекір усім прописним істинам, любов не переходить у звичку, а навпаки, їм усе здавалося — їхнє життя тільки-но почалося.
І був їй він ще дорожчий і ближчий, ніж перший час, і через цю свою шалену любов, і через те, що на очах виріс, змужнів внутрішньо. Вона не думала про те, скільки приклала до цього своїх зусиль, своїх бажань, їй було радісно, приємно, що, коли він, нарешті, поїхав до Петербурга із своїм проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення і довіреність на ведення своїх справ у редакціях та з видавцями, підписання договорів тощо.
От тільки оці часті простуди. Оцей кашель. Оцей жар. І вона вже не раділа його пристрасті, і в той же час боялася образити, коли йшла до своєї кімнатки працювати або їхала до Парижа. Він любив товариство, яке збиралось у них, адже це все були симпатичні молоді люди, з ними завжди було цікаво й легко, вони всі були тактовні, послужливі, але ж вони були здорові, і коли, зовсім не підкреслюючи цього, хтось із них — або Карл Бенні, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель, якого він увів у дім, архітектор Павло Волков — хотіли прислужитися саме йому, йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що він хворий.
Та це було зовсім не так.
Хоч вони йому «заздрили» (що він заздрить їм — про це ніхто з них, звичайно, не думав), для них було цілком зрозуміло: його щастя ніхто порушити не зможе. Як часто трапляється в молодих товариствах — вони всі були вірні рицарі своєї королеви, а що ж поробиш, коли був у неї один обранець, щасливчик, якому можна тільки безнадійно заздрити!
Було якось усталено само собою між ними усіма — в очі Марії, навіть далеко частіше на людях, ніж наодинці, вони говорили напівжартома, напівсерйозно які завгодно палкі слова, компліменти, одверто схилялись перед нею і ніколи не говорили про неї між собою в її відсутність, крім, звичайно, ділових справ. І незважаючи на всі паризькі спокуси й принади, особливо звабливі для молоді, кожного з них у вільний час тягло сюди, у Нельї. Тут можна було відпочити душею, якось освіжитися, а головне — завжди поділитися своїми турботами, про все порадитись.
І всім було краще й легше, коли цей щасливий Олександр Вадимович не хворів і в очах Марії Олександрівни не мигтіли неспокій та тривога.
* * *
Пісні, які найдужче любив Богдась. Пісні, які найпроникливішс сприймала мати. Пісні, які співались для Саші.
А ще були пісні для себе. Ні, їх не треба голосно співати. І цьому композиторові вона їх не наспівує. Вони записані в неї у книжечці, давно їх записала, там, удома... Інколи спливають Їхні рядки — і Марія тихенько мугикає без слів:
Сама не знаю, де мін розум дівся,
Що я на чужині зосталася,
Що на чужині, як у неволі,
Завше я плачу доволі...
Це коли спливають у пам'яті рідні потічки, луги та садки...
15
...Срібні ложки також були віддані в заставу до ломбарду. Шура нічого не казала Валерію Івановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала — у нього в кишені лише кілька су, аби перекусити вдень під час праці в майстерні. Настрій у нього і без того поганий.
На виставці близький товариш підвів одразу велику княгиню до своєї картини і так заговорив її, так забив баки, що та й не заходила до залу, де висить картина Валерія. Звичайно, про купівлю не могло бути й мови. Що ж ще закласти? У кого позичити? Саліас у Парижі зараз нема — поїхала віддавати заміж дочку, та в неї Шура й не хотіла б просити. У художницької братії... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено картини, Валерій ні за що не попросить. Це цілком зрозуміло. Треба поїхати до Марковички. Правда, їй уже винні, але ж єдина тут, у Парижі, близька їй жінка — Марія Олександрівна, в усякому разі, їй не соромно і не незручно розказати, в якому вони стані опинилися. І треба ж, щоб Валерій спокійно закінчив нову картину. Тільки б у самої Марії Олександрівни були гроші. У неї теж ніколи не тримаються в кишені. Та все-таки, коли приїхала мати, вони стали жити якось впорядкованіше, і до них завжди можна поїхати з Володенькою. У їхньому будиночку у Нельї тільки зрадіють малому. Вона вже не раз підкидала його туди на цілий день, а сама їздила в своїх справах.
Шура швидко почала одягати сина у «парадний» костюмчик.
— Куди ви причепурюєтеся? — спитав Валерій Іванович. Він збирався йти до своєї майстерні.
— Я поїду з Володенькою до Маркевичів. Йому там добре буде погуляти в їхньому садочку, — напрочуд безтурботним тоном відповіла дружина. — До речі, може, у Марії Олександрівни я позичу трошки грошенят, щоб якось дожити до твоєї стипендії.
— Хитруха! — по-доброму засміявся Валерій Іванович. — Ти б сказала так: я їду позичити гроші у Маркевичів, а, до речі, Володя погуляє у них у садку. Знаєш що, я не піду зараз до майстерні, не хочу зустрічатися зараз із своїми віроломними друзями. Я поїду з вами і там попрацюю. Накидаю деякі етюди над Сеною!
— Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумніше, — аж застрибала Шура. — Володечка, мерщій, з нами їде тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди й назад? — раптом спитала вона стурбовано. — Скільки в тебе лишилося? — Вони обоє серйозно виклали все з гаманців. Шурочка перевірила всі кишені свої і чоловіка і зосереджено порадувала весь дріб'язок, який зібрала.
