ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьманський посол почне балачку, задля якої забився так далеко вiд гетьманської столицi. Вiн почував, як виходить з нього холод i як м'якшають серце та думка, трохи боявся того i був насторожi — знав, з ким має справу.
— Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, — вiв далi Черняченко.
— Гарнi, тiльки важкi, — пiдтримав розмову Сiрко, долонею розправляючи вуса.
— Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, — вклюнувся в розмову Заволока. — Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали їх ззаду рилами.
Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стiл, окрiм господаря, посiдали Сiрко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка — сердюки зварили собi кулiш надворi в казанi. На печi кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за запорожцями, перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонної кишенi штанiв торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив її перед малечею:
— Пригощайтесь на здоров'я.
Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхiв, дiвчинка соромилася, й Сiрко висипав горiхи у її маленьку жменьку. Вони там всi не вмiстилися, кiлька впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгiй, до п'ят, сорочцi скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катранi горiлкою. Був це мiцний, корчакуватий чоловiк, зi стриженою в кружок, схожою на казан, головою i короткими, дужими руками. I все у Верещаковому домi було мiцне, будоване на безвiк. Стiни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський, розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню, липовi та дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були не такi, як у всiх: важкi й великi, їли печене сало, холодець з хроном, вергуни i локшину, запиваючи все це запашним узваром iз дичок. Добрi дикi грушi ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся на них Верещака, справно платить Сiчi податi й сам має дещицю.
По тому до горницi зайшли всi троє запорожцiв. Верещака, Заволока i сердюцький хорунжий Грива, високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним шрамом — вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, — то на врожай, — ось тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi пiд весну буде сутужно, вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сiрко запитав, як пройшли рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:
— З огнистою стрiльбою.
— Як у панiв? — запитав Кайдан.
А чим ми гiршi? — блиснув очима Оська. — Приїхали майже всi полковники, i вся генеральна старшина з'їхалася… Ще довго ходили околясом. Врештi Черняченко мовив:
— Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.
Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.
— Либонь, ти козацьку регулу знаєш…
— Знаю то знаю…
— Не маю права вести перемови в таїнi од козакiв. Черняченковi одвисла нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися далi. Самойлович уповноважував його до таємної розмови."Обiцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста обiцяй, там видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу…. Обiцяй, аби Сiч визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч був усiм зобов'язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, приїхав би хоч раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й нервувався, бо не було iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:
— Не горнеться Сiч до гетьмана, не горнеться. Сiрко зiтхнув теж, удавано чи насправжки:
— Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.
— Та то ж гетьман!
— А то — Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?
— Три роки.
— А Сiчi — триста.
Не знав, скiльки насправдi лiт стоїть Запорозька Сiч, мозив, бо гарна цифра, i в пам'йтi людськiй Сiч безсмертна.
— Пiдгорнулася б Сiч пiд гетьманськi штандари, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Українi слава. Згадай — бо гетьманiв, визнаних на Запорогах i по всiй Українi.
— Це ти на Iванця Брюховецького натякаєш? — удав наївного Сiрко. — Так вiн запродав Україну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно з боярами i воєводами почав обдирати рiдну землю. I люди зненавидiли Iванця i його бояр, а вiн потiм i бояр зрадив, бо гнiву народного злякався…
— Не на Iванця, а на Хмеля, — з серцем мовив Черняченко.
— Ну, сягнув високо…
— Чому високо? Ти ж i проти нього вар'ював.
— Вар'ював трохи, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.
— I Дорошенко?
— А чого це ти про нього запитуєш?
— Бо вiн тобi ми пiший од лiвобiчного гетьмана.
Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серцi, як осмута оповила душу.
— В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
— Й робить далi.
— Правда.
— Але не ми загнали, сам залiз.
— Прецiнь вiдаєш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
— Хитрун Дорошенко i слововiдступник.
— Нужда закон змiнює, — похмуро кинув Сiрко. — I хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi i в славi. Але ж не хотiв признати статтi, якi Iванцьо Брюховгцький уклав… Дуже то були лихi статтi. А тут ще Андрусiвське перемир'я пiдоспiло… А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.
— Хотiти — то мало, — невизначено протягнув Заволока. Зблимував, цiдив у кутку на лежанцi густе, жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.
— Авжеж, — погодився Сiрко. — Городив вiн тинок на перехрестi трьох дорiг, сподiвався одгородитися… Ляхiв потяв, татар потяв…
— А тепер сам татарам служить.
— Iстинно так, — сумно погодився кошовий. — Самойлович i Ромодановський щороку до нього приступають, а вiн у своєму Чигиринi — наче дужий звiр у клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злiсть зганяє. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в нас є — саме вiн на Сiч турок нацькував.
I в цю мить подумав, що треба покласти край людському розоровi через Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зроб'ити, ще не було жодного замислу, тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й важке переконання: все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, — на пагубу вiтчизнi.
— В розмирi ми з ним. Ви це знаєте, — тiльки й сказав.
— То не вiн наслав на рiздво на вас туркiв i татар? — запитав Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.
— Гадка є така, але… Н — не вiн, — мовив Смолка.
— Наробили хрусту. — На великiй, вологiй губi гетьманського посланця грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смiється. А може, Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.
— Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сiрко. — Хоч потуга була велика.
— А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги.
Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря.
— Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до втечi. Панiчно лапав руками довкола себе, намагався пiдвестися.
— Не тут запахло, в Батуринi, — заспокоїв їх Сiрко. Кайдан засмiявся, за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж похлинався радiсним реготом i верещав на всю горницю, наче сиво — ракша. Через такий смiх до нього прилипло прiзвисько Верещака.
Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.
— То ти нас iз ляхами рiвняєш, — закричав Черняченко, в такий спосiб виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй, за марнiсть далекої подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана. Його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щiлини, а її не було.
