Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
Московит розумів, що так і може статися, тож квапив поїзд, аби пошвидше дістатися Росії, там безпечніше буде. І Дорошенко знав, що так може бути. Власне, було б, коли б він цього захотів і подав своїм знак… Не спіймають його люди Самойловича, проскочить на Січ, а там… Там воля… Знав, що так може бути і було б, коли б він погодився, але також знав і те, що цього не буде, адже на таке він ніколи не погодиться і стольник дістанеться своєї Москви живим та здоровим.
Хоча можна було б поборотися за булаву. Ось-ось, за булаву. А боротися за булаву заради булави він не хотів. Без нього охочих до булави — хоч відбавляй! Не Івашко Брюховецький він, що заради булави продавав всіх і вся, і кровію шинкував, аж доки й сам крівцею сплив… Досить Україні одного Івашка-пройдисвіта. Пройда він був неперевершений, хоч врешті-решт сам же себе й перехитрив і життям за те заплатив, позбавивши Україну волі перед своєю загибеллю… Що й казати, чимало вже за уряди пролилося крові — досить! Принаймні з нього досить, доборовся вже до краю. Хай ще інші, як охоту мають, поборються.
…Вже й ніч, а валка й не думає зупинятися. Спішить стольник, квапиться, щоб пошвидше до їхнього Севська дістатися — там вже в безпеці посуватиметься.
Хропуть натомлені коні, брязкають збруєю, перегукуються між собою в пітьмі стрільці. Стольник час од часу з ридвана голову в ковпаку висовує, покрикує на служивих:
— В оба смотрєть, ать-переать!..
А попереду — пітьма. І попереду, і з боків, і всюди, куди не глянь, чорнота ночі. Глуха й гнітюча. Глухомань. Ані вогника, хоч в око стрель! І — стріляють, коли дивишся не туди, куди треба. І в Московії, яка була ще попереду, і в Україні, яка вже залишилася позаду.
Здавалось, валка їхала в нікуди. Хоч так воно й було — в Москву. І до волі було, як до неба.
До того дня, коли перший і останній президент СРСР скаже Бразаускасу, лідеру Литви, яка вже вирішила іти до незалежності і не піддавалася на умовляння залишитися в червоній імперії, себто в СРСР, скаже, втративши терпіння:
— Ідіть, куди хочете!
До цієї довгожданої миті Романовим ще залишалося царювати 240 років, і ці роки треба було пережити, потім ще 74 роки червоної російської імперії, і лише тоді буде сказано: «Ідіть, куди хочете!» І народи — Україна теж — підуть. До волі…
Валка їхала в глуху чорноту ночі, в нікуди, хоч і в Москву, везучи українського гетьмана, і попереду, в чорноті стіною стояли 314 років, і їх треба було пережити. Не гетьману Дорошенку, нам.
Як і застерігав думний дяк Ларіон Іванов, на другий день по прибутті до Москви, Петро Дорошенко був представлений цареві. Власне, білятронним боярам, які й мали вирішити його подальшу долю — але про людське око царевим іменем.
Італійські архітектори Марко Руффо і Пьєтро Соларіс під час спорудження нового Кремля за часів Івана Васильовича, государя і самодержця всієї Русі і великого князя Володимирського і В’ятського, і Пермського, і Новгородського, і Тверського, і Югорського і, звичайно ж, Московського і «иных», побудували на Соборній площі святково-величну Грановиту палату для урочистих прийомів великих князів (пізніше царів).
Звичайно, поверженого гетьмана Малия Росії та ще й багатолітнього недруга Великої Росії та її «владычества» годилося б прийняти в якому-небудь боярському теремі (хай би й тому був радий!), але боярський терем не годився для великого государя Федора Олексійовича, царя і великого князя всієї Великої, Малої і Білої Росії, самодержця, тож прийом відбувся там, де й відбувалися всі прийоми за участю государя — в Грановитій палаті Кремля, що була символом могутності й величі російських самодержців.
Коли Петро Дорошенко разом з генеральними старшинами з уряду Самойловича — суддею Домонтовичем та писарем Прокоповичем, — в супроводі піддячих, які й вели малоросів, показуючи їм, куди йти, зайшли до зали прийомів, весь квіт російського самодержства був у зборі. Попід стіною чинно — один до одного, згідно з рангом родовитості, знатності тощо сиділи бояри, думні дяки, сокольничі, столоначальники, «судді» приказів, воєводи, князі. І перше враження прибулих було, що вони потрапили в якийсь паноптикум — зібрання набурмосених від власної величі, пихатих, навічно застиглих людських фігур, виставлених на огляд. Справді, здавалося, що попід стіною не живі люди, а — боввани, до чого вони були неприродно вдягнені й застиглі — гладуни без будь-яких ознак життя.
Огрядні, як не репнуть, із старанно викоханими животами, бояри були схожі на гладких кам’яних істуканів. І цим, тлустістю та особливо великими животами, що вивалювалися з поясів, як опара з діжі, і були славні. Підперезувалися низько, по стегнах — на Русі пузами з давніх-давен пишалися, їх викохували, як здобу, адже чимале пузо вважалося ознакою солідності й достатку. Нема живота, — його ще лагідно, хоч і не без самоіронії називали животярою, — нема в тебе й достатку. А якщо ти ще й худий на додачу, то все. Ти вже й не боярин і, навіть будучи знатним, будеш насправді незнатним, несолідним і невдатним з себе. А з такими — худими, та ще й без розкішного пуза — ніхто й рахуватися не буде. Тож старанно дбали про живіт, аби наїсти його якомога більший, щоб було що показати людям і себе у вигідному світлі подати.
Заможні, аби бути на вигляд ще товстішими череванями, натягували на себе якомога побільше одягу — неодмінно дві сорочки, двоє порток (верхні з сукна та ще й на хутрі), зодягали зипун з вовняної тканини, поверх нього розкішний і довгий аж до кісточок кафтан, часом і на ваті, з багато оздобленим коміром (до шиї ще прикріплювалося так зване «ожерельє»), кафтан неодмінно був із широкими й довгими рукавами, з накладними із шнурів петлями для великих ґудзиків; поверх кафтана одягали ще одіж без коміра, звану опашнем, або — охабнем. Чи й надівали ферязь — всі речі з дорогих тонких сукон, шовку, оксамиту, парчі, що привозилися зі Сходу, Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії чи Англії.
А поверх цього багатства (не від холоду, бо й так парились) зодягали ще й зимові шуби на дорогих хутрах, здебільшого соболеві, покриті коштовними тканинами, що були парадним вбранням.
На голові в кожного пишна хутряна шапка, в дяків — клобуки, високі й гостроверхі, обшиті знизу видрою, в бояр — мурмолки — високі, пласкі зверху шапки, обшиті соболями й покриті дорогими тканинами, або «стьобунці», теж високі хутряні шапки. Вищого рангу бояри і сам цар носили шапки із найніжнішого хутра «горлатки», здерті з горла соболів.
Етикет того часу вимагав на засіданнях думи чи й на інших радах у царя неодмінно сидіти в шапці і в шубі поверх кафтана та зипуна — і це в жарко натоплених палатах, де й дихнути було нічим.
І хоч терпіли часом пекельні муки в своїх сукняних та хутряних вбраннях, хоч і парились, як у лазні, але ж тільки так було солідно й престижно.
У кожного знатного розкішна борода — як добра лопата завбільшки — боярин швидше голову віддасть на одруб, аніж бороду погодиться поголити. Без бороди ти — ніхто. Знатний, а без бороди незнатний.
Кожний взутий в чоботи з високими, навскіс зрізаними халявами із різнобарвного сап’яну, розшиті золотом, перлами та обцяцьковані коштовним камінням, передки яких покриті тисненням, на високих підборах.
В кожного в однім вусі блищить велика серга, а на пальцях понанизувані дорогі персні з коштовним камінням чи написами (на товстому пальці перстень, що звався наполком, служив господареві водночас і печаткою).
Етикет того часу в росіян вимагав сидіти непорушно, склавши пещені руки на випуклому животі, щоб усім видно було твої золоті персні. Сидіти навіть не кліпаючи! Боже борони ворушитися!
Так і сиділи, як кам’яні боввани, тлусті, як степові байбаки, велично-хвалькуваті, кукібливі, чванливі, набундючені й напиндючені, ніби гиндики. Сиділи, терплячи годинами муки мученицькі в жарко натоплених палатах у важких соболевих шубах, варячись у власному поту, що пропікав, як крутий вар, але сиділи непорушно (звиклі до всього), у сукнах та хутрах і хутряних шапках, бо тільки так було значуще, бо тільки за таких умов боярин щось та важив.
