Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
А перед ними, на певній відстані, на підвищенні сидів на троні цар їхній. Чи то пак, царенко — маленький, худий і тендітний підліток, трон для якого був явно завеликий (під доброго дядька готувався), тож вінценосний отрок просто губився в ньому.
Вбраний підліток був, як і бояри, в кілька сукняних одіжок, у завеликій, як для його голови, шапці Мономаха, єдиний серед усіх присутніх без бороди (не проклюнулась ще), з гострим личком, такий самотній і такий беззахисний, худий і хворий, що Дорошенкові аж шкода його стало. Підліток-цар був явно далеко від тих проблем, що їх бояри та дяки висипали ворохами перед ним, сидів з однією лише думкою: швидше б, швидше б усе це закінчилося. Як мені все набридло! Роздягтися б та залізти під ковдру й заснути. Він часом і на троні спав, швидше всього від кволості й утоми. Чи й від нудьги. І важко було повірити, що за цим хлопаком у царських шатах стоїть не яка-небудь, а таки могутня держава з величезним, добре навченим військом, тямковитими воєводами, боярами й дяками, котрі всі разом, але ім’ям цього підлітка, і творили свою державу. І дивно було: чому вони досі не попересварювалися між собою і не виступили один проти одного оружною силою — на Україні таке неодмінно б сталося, бо там кожний тільки й мріє про булаву і ціну за неї платить не торгуючись, бодай і найпідлішу та криваву.
Заправляв дійством «суддя» Малоросійського приказу боярин Артамон Матвєєв, що не так давно змінив на цій посаді Ордин-Нащокіна, теж стійкого неприхильника України. Він гучно проголосив:
— Великий цар-государ і великий князь Федір Олексійович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець, єдиний заступник підданих малоросів вітає своїх гостей з Малоросії і зичить їм здоров’я!
Хоча дійство затівалося лише заради представлення цареві Дорошенка, для вирішення його подальшої долі, що з ним робити і де його навічно поселити, якщо йому буде дароване життя, але церемонію чомусь розпочали генеральні старшини — суддя Домонтович та писар Прокопович. Від імені гетьмана Самойловича вони подали цареві якогось листа. (Мабуть, тому їх першими й випустили, що вони, хоч і нижчі рангом Дорошенка, але на відміну від нього діючі генеральні старшини з уряду Самойловича, а він, Дорошенко, вже ніби ж у відставці).
Домонтович, звертаючись до царя, що пірнув у троні, щось поштиво казав, раз по раз підкреслюючи свою малість та ницість і водночас возвеличуючи божественну суть російського царя, його розум, подібно якому ніде ні в Московії, ні тим паче в Україні більше немає і не буде ніколи. Умів Домонтович улестити великим. Але Дорошенко особливо не прислухався до словесних викрутасів судді.
Домонтович нарешті скінчив свій панегірик, і юний цар на троні злегка кивнув маленькою головою у великій для нього шапці Мономаха (чи не сон, бува, проганяв, бо, здається, його маленька величність аж трохи задрімала під час виступу малоросійського судді), й обох генеральних старшин допустили до царської руки — вона здавалась в’ялою і неживою, наче надутою повітрям.
Потім цар щось сказав думному дяку Іванову, а той запитав Домонтовича про здоров’я. Домонтович почав запевняти, що здоров’я в нього, слава Богу, нічого, але виявилось, що його було запитано про здоров’я гетьмана Самойловича…
Тлусті бояри та дяки попід стіною сиділи все так же бовванами — аби хоч хто ворухнувся чи моргнув.
Ларіон Іванов махнув рукою, і генеральні старшини відступили вбік і назад, а цар-підліток лише тоді перевів свій запитливий погляд на Дорошенка. Потім на Іванова. Меткий дяк гучно виголосив:
— Гетьман Правобережної Малоросії Пйотр Дорошенко, який добровільно зрікся під Чигирином булави та уряду і уклінно й вірнопіддано прохає у його величності підданства.
— До-о-роше-енко?.. — вперше за весь прийом подав голос цар, і ближні до трону бояри та дяки напівшепотом дружно повторили:
— Дорошенко… Дорошенко… Дорошенко…
— Ах, Дороше-енко… — повторив юний цар, і ніхто не міг збагнути, схвально він назвав прізвище малоросійського гетьмана чи осудливо. У дитячих очах царенка спалахнув вогник цікавості, і ще щось у них зажевріло, наче його величність подивувався: «Так ось він який… Дороше-енко? Той Дороше-енко, який виступав до останнього проти нас, і виступав так завзято…»
Під склепінням Грановитої палати запала мовчанка, і ніхто не брав на себе сміливості порушити її, як і не знав, в якому тоні і з якою оцінкою говорити далі про Дорошенка. Та ось цар кивнув дяку Іванову, і дяк, певно, зрозумівши, як і про що треба далі казати, почав те казання. І хоч мова царя була короткою, але від його імені (чи витлумачуючи цареву мову) думний дяк Іванов говорив довго й сердито. Він раптом почав докоряти й шпетити Дорошенка, що той, яко ізмєннік і вор, заслуговує на побиття батогами, виривання ніздрів і відправку в Сибір, у Тобольськ на Іртиші — за те, що «воз’ярілся зєло супротів осударя», що він — «негідний і хитрий поганець», хотів піддатися турецькому султанові, посмівши од нього прийняти навіть жупан, шитий золотом… «Чи не за нього хотів Дорошенко продати османам Малоросію?» — аж зриваючись на фальцет, вигукнув Іванов.
І тут сталося те, чого ніхто не міг передбачити.
Скориставшись з того, що дяк набирав побільше повітря в легені, Дорошенко раптом подав голос:
— Додайте сюди, пане дяче, що один цар хотів у мене купити Україну за пару соболів, але я її не продав. Тож і за турецький жупан, бодай і шитий золотом, я теж не продав України.
Цар все ще з цікавістю дивився на малоросійського гетьмана, і в ту мить він навіть аж сподобався гетьману: такий малий, у такій завеликій, як для нього, шапці Мономаха, пірнувши у завеликий для нього трон, він викликав у гетьмана співчуття. І Дорошенко невідь-чому в ту мить пожалкував, що в нього немає сина. І немає і, судячи по всьому, вже й не буде ніколи. Жаль…
Оскільки цар зберігав мовчанку, дяк Іванов, набравши побільше в легені повітря, зважився говорити далі, вигукуючи, що Дорошенка забрано з України з однією метою: аби там нарешті воцарився спокій і не було більше посварних зачинів, докук, хитання та зради, і всі дружно стояли за підданство цареві всія Русі, і даби він, Дорошенко, більше не піднімав бунтів супроти свого осударя і не перебігав на бік поляків чи татар, а служив цареві… Тут, у Москві камен!..
І Дорошенко зрозумів, що доля його ще не вирішена, і вони вагаються, що з ним робити, оголосити його царевим гостем чи, може, вором та ізмєнніком?
На всяк випадок, дяк ще довго перераховував різні провини Пйотра Дорошенкі перед Москвою і назбирав їх чи не з добрий десяток.
Одну з провин Дорошенка дяк виділив окремо, що, на його думку тягла за собою найбільшу кару: у всьому підтримував гетьмана Виговського, заклятого самостійника і ворога Росії, який після Богдана все робив, аби відірвати Україну від Росії… Особливо виділив думний дяк 1659 рік, коли Дорошенко, оружною рукою виступаючи проти Москви, боровся з тими своїми старшинами, які тягли руку за Москвою. Так, наприклад, він підписав лист до Івана Безпалого, який твердо стояв за Москву, докоряючи в листі вірному підніжку царя тим, що він, Безпалий, «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає»… Не забув дяк наголосити, що такого «возмутітєльного» листа також, крім Дорошенкі, підписали інші неприятелі Росії, як полковники Богун, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобода, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь… А він, Пйотр Дорошенко, був його автором. Та за такий лист Пйотра Дорошенку слід четвертовать!..
Слухаючи, Дорошенко подивувався, що й це у Москві відомо. Багато ж, видно, донощиків в Україні зібралося, один поперед одного у Москву пишуть. Один на одного, брат на брата, а всі разом бажають зла своїй матері рідній, Україні-отчизні… Виходило, що Сибіру йому не минути — це ще в кращому разі.
Думний дяк, увійшовши в раж (та й назбирав стільки провин Дорошенка перед Москвою, що їх не швидко й перерахуєш), і не збирався, підбадьорений мовчанкою царя, зупинятися, але цареві це, певно, набридло, він неквапом, але красномовно глянув на «суддю» Малоросійського приказу Артамона Матвєєва, той миттєво подав знак дяку, і дяк, на півслові урвавши перелік провин Дорошенка, застиг, як укопаний.
