ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сидiв вiн на пеньковi довго, вiдгонив бузиновою гiлкою комарiв. Потьохкував сонно соловейко — виспiвався за нiч, трiщала, наче коник у стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню.
Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину, парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно стояли бiля тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого заплетенi в дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та сухими васильками. I тiльки одна голiвка не заквiтчана, i тiльки в однiєї дiвчини волосся заплетене в одну товсту — претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була… вона. Та сама дiвчина. I вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi. Здогадався. Грищенкова, Ткачикова по — вуличному, її батьки були ткачами, ткали вдома на верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивнеє, пiвночi не мiг згадати, а це побачив — i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини є троє чи четверо братiв, хлопцi — як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими кулаками, старший уже, здається, одружений. Такi як перестрiнуть… Але за вiщо його перестрiвати? А за те… Загатчани завше ворогували з сiльськими парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було небезпечно. Удень не зачепить нiхто. Проте й до гурту його не вiзьмуть. Фiлон так i стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася та не запитала:
— Ти щось загубив? Шукаєш чого?
Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд.
— Учорашнього дня.
— Упав у криницю.
— Дiстану. — I вже трохи iнакше: — Та то я вчора вельми отiй дiвчинi вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати її. Як її звати?
— Лукино, — гукнула дiвчина. — Тебе мати не била?
— А цебто за вiщо?
— Оцей парубок каже — за нього.
— Отакої, — засоромилася Лукина. — Нехай за нього когось iншого б'ють. Вiн учора волами в криницю в'їхав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвiст.
Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi шапку й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на Лукину й… не мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше.
Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але вiн не послухався, послався на задуху в хатi. Ледве в хатi погасло свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь на колодках не гуляє, — розганяють осавули, завтра ж на роботу, хiба що нишком, але сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий, та й там є де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до самої води, та пiдбiгала до городiв, перечiплялася через корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив воду на рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смуюю, бiля панських мiсткiв хтось проплив на човнi — либонь, сторож. Бриль на його головi теж видавався срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в свої сни, iiльки осокорина тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що веде до Ткачикiв. Iшов i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi. Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою вуличкою, — в стрiху вросла верба, — тин i перелаз, хата в глибинi двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють лiжники Лукининi батько та мати — Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики — буцiмто й заможнiшi од iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв троє."Вона ходить через цей перелаз". Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. I в цю мить вiн ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився на вулицю.
— Тю…
— На свого батька тюкай. — Парубок був миршавий, сонливий, але на своїй вулицi й через те бадьорився.
— Та це я… кобилу шукаю, — Фiлон показав недогнуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого пiд свитою. — Ти не бачив? Гнiда кобила, слiпа на одне око.
— Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, — поважно вiдказав парубiйко.
— Може, запитати хлопцiв та дiвчат; вони десь гуляють? — хитрував Фiлон.
— Iнодi збираються, але сьогоднi немає нiкого. Й тодi Фiлон рушив направцi.
— Ткачикова Лукина на колодки виходить?
— Мати її не пускає.
— А вона… з кимось гуляє?
— Нащо тобi? — насторожився парубiйко.
— Та так… Просив запитати один хлопець, — знову хитрував Фiлон. — Ке ось закуримо, та я й пiду, — дiстав припасеного на цей?таки випадок мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. — Так гуляє з кимось Лукина?
— Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й… — зам'явся хлопець, — горда вона. А чим там гордитися? Є й кращi дiвчата, — хвальковито сказав сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i вiн так кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч.
— Обережно, хлiва пiдпалимо, — сказав парубiйко. Трут загорiвся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися.
Прийшов Фiлон додому, лiг пiд коморою на соломi, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пiтьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не мiг заснути.
Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм вертається з поля, то шукає телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi вже стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу Лукину. Несла од рiчки воду на коромислi, пiднiмалася звивистою стежкою вгору. Вiн заступив стежку.
— Чорнобрива, дай напитися.
— Вода не питна, несу на золиво, — спокiйно вiдказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихiй одежинi, рудий, але… чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите. Фiлон упiймав той погляд, спаленiв i розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.
— Тодi дай поцiлувати.
— Овва, — взялася обома руками в боки дiвчина, а вiдра гойдалися на плечi.
Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу.
— Оддай, — тихо сказала вона.
— Я їх потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори.
— Коли це потiм?
— Як… надивлюся на тебе.
— Дивися. За це грошей не беру.
— Ти пробач, — сказав Фiлон i знову подивував сам собi, адже рiдко коли перепрошував, хiба що батька — матiр. — Пробач, що заступив дорогу. Але iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш…
— А ти ходиш? Сюди, до нас?
— Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки…
— Дивися, щоб вони не впiймали тебе. — Вiн уловив у її очах щире занепокоєння i зрадiв.
— Не упiймають. А якщо впiймають… У мене теж кулаки є.
— Там мати чекають, — занепокоїлася Лукина й пiдiбрала вiдра на коромисло.
— Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, — попросив Фiлон.
— Не знаю… Завтра я їду в мiсто на базар.
— З ким?
— Iз Зiнькою.
I зникла за хвiрткою.
Фiлон прийшов додому й одразу до батька:
— Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
— Чого це тобi заманулося його везти? — здивувався батько.
— Так струхлявiє. Поки немає iншої роботи.
— Кому зараз треба в мiстi дрова, — заперечив батько. — Цiна низька.
— Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано — вранцi й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його Лукина, аби дiждатися її за мiстом, — продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i дорогу було видно, й щоб нiхто з односельцiв його не впiзнав. Коли дiвчата — мiцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зiнька — появилися, Фiлон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
