ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступної суботи Лукина пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що її взяли на чорний двiр фiльварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Фiлона до краю. Адже був начуваний i про ткаль, i про вишивальниць, i про покоївок панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще їх треба мочити, бити на бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у фiльварку. Тим заспокоював себе й не мiг заспокоїти, адже пам'ятав стрiчу на греблi й те, як пан дивився на Лукину. Вiдтодi почав шукати способу, як би побачитися з дiвчиною.
* * *
Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе свiтi, її взяли не на чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi, де є двi кiмнати для вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй, вишивають рушники, напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, i душа її стискувалася в тугий горiх, здається, трiшки надави — й трiсне навпiл. Хоч її поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина. Це звалося" показувати пановi рушники". Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу за тиждень чи й бiльше i несла пановi. На чорному дворi… це називають" збивати пановi перину". А збивати її є кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями, а ночами тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi, з iнших панських маєткiв, так само невiльнi.
Вишиває Лукина червоною i зеленою заполоччю рушника, додивляється до шиття, та як згадає рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем i васильками, яких сама нарвала, iкони, а пiд iконами батька за читанням" Київського патерика", матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i не уважно, а таки ж слухають батькове читання, й обiллється її серце слiзьми. Назовнi здебiльшого тих слiз не пускає, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунає їй у вухах сюркiт цвiркуна у власнiй хатi, й навiть стукiт ляди на верстаку, що гупає всю зиму — гах, гах, вiдлунює в спогадi музикою. Старша над дiвчатами — тiтка Одарка, здебiльшого мовчазна, сувора, тiльки як побуває в пiдвального, стає весела та балакуча. Iнодi вдається їй десь доп'ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить їй того, вiд чого" й коло серця пече". Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати, як пани гуляють i казяться. На рiчцi тодi було вогнiв — вогнiв, плавав порон на кодолi, заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в маєтку на балконi не вгавав оркестр.
— Скiльки?то кодоли треба на той порон, — мовила Мелася. — Мабуть, пар на десять вiжок би стало.
— Сказала, — хмикнула Мокрина. — На сто, не менше.
— Панська доля цвiте, наша в'яне, — зiтхнула Мелася.
— Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, — кинула Одарка. В суботу вранцi старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi,
— Ходiмо, допоможеш килими трусити.
Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi, неначе камiннi. Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i їй одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина i Мелася, їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, i злiва, й справа — кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках мiж дзеркалами висiли килими, а зверху — парсуни вусатих шляхтичiв з мереживами на шиї i при зброї. Проте роздивлятися їй було нiколи. Старша покойова наказала взяти килим i нести в двiр.
I ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу її перестрiв пан, нiчого не сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину. Якась вона була нiби й приязна, але хижа.
Ще за три днi, сердита й понура, бо давно не пригощалась пiнною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:
— Сьогоднi понесеш пановi рушники.
В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. I далi була мов нежива й ледве пам'ятала, як її водили на чорний двiр, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона думала про те, що має статися. I здавалося їй, була готова на все. В нiй змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, її нелегко було скривдити, й вона вибрала собi спосiб, що, як їй здавалося, єдиний був достойний її роду i її честi. Вибрала спокiйно, без маяття i розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно — заспокоїлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руцi. Серце билося шалено, й такий її опанував страх, що цокотiли зуби.
Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля дверей панської горницi того чорного, похмурого, з непривiтними очима юнака — гайдука, якого бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирiзаний з дерева, його тонкi губи мовби злилися воєдино, очi неклiпно дивилися кудись у куток.
Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невеликої кiмнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики свiтла трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.
— Чого злякалася? — мовив пан. — Мабуть, нарозказували тобi всякого. Дурницi все те. Поклади рушники он туди.
Пiд стiною стояла оббита жовтим сап'яном отоманка, на нiй Лукина й розстелила рушники.
— Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Iди сюди. Йди, я не кусаюся.
Лукина облизала смаглi темно — вишневi губи, пiдiйшла.
— Сiдай сюди! — наказав пан голосом, якому Лукина не осмiлилася спротивитись.
Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.
— Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очi.
— Рядно… заткане квiтами i звiрами. Звiрi були дивовижнi, з людськими головами, а риби з жiночими тулубами.
Пан засмiявся.
— Молодець. Гобелен називається. Вiсiм рокiв його ткали.
— Вiсiм рокiв! — зiрвалося з Лукининнх вуст, i вона глянула на пана, чи вiн не жартує.
Пан не жартував. I дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в пана мужнє, тiльки вже не молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися поглядами, вперше за весь час зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини були страх i молiння, погляд пана не виражав нiчого.
— Не бiйся, дiвчино, — сказав пан. — Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти менi сподобалася. Але я нi до чого тебе не неволю. Захочеш, пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип'ємо.
I налив з високої горлатої пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.
— Випий. Ти такого не куштувала.
— Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару. Пан знову смiявся.
— Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твоє здоров'я, дiвчино. Лукина пригубила келих.
— Нi, так не годиться, — сказав пан. — Я п'ю твоє здоров'я, ти — моє. Хочеш, щоб я захворiв?
Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не п'янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:
— Вип'єш ще один i пiдеш.
Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. I враз вiдчула, що не може йти. В головi неначе було ясно, а йти не могла. Пiдвелася i сiла. I, мабуть, од того руху в неї зашумувало в головi. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що це з нею таке — ха — ха — ха. Вона зараз таки пiде звiдси.
Лукина звелася на неслухнянi ноги. Гобелени, парсуни, трисвiчник попливли перед її очима. Ой, як їй легко i важко водночас.
— Чекай, я допоможу, — смiючись, сказав пан. На мить той смiх привiв її до тями.
— Дух святий з нами, — сказала, не знати чому, неначе уздрiла нечистого.
