ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— З нами, з нами, — реготнув пан. — 3 тобою i зi мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш… А я побуду бiля тебе. Ось так…
I поклав Лукину на її рушника. Й розстебнув тугi гаки керсетки на пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа. Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, — ця пригода з ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн узяв ножа i з тiєю ж таки усмiшкою кинув його на пiдлогу.
* * *
Фiлон наохляп на Калитцi спускався узвозом до рiчки. В супрязi з сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили на поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пiшла пiд гору, хомут з'їхав Калитцi на голову, один посторонок волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся кобильчинi на шию. I в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в нiй двi постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але пiд його вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i Фiлон полетiв на землю. I в цей час пролунав смiх. Панський смiх вiн упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий… Лежав на землi й не вiрив.
Вона смiялася?
Вона смiялася…
Вона смiялася!
Весь цей час вiн прожив у муках, займаючись надiєю, згораючи в безнадiї, i ось тепер все в ньому взялося попелом, i тiльки жарина кривди i лютi жеврiла в серцi. Як Лукина плакала, вiн уже не чув.
РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ
На Сiч весна завжди приходить з моря. Пiсля довгої суворої зими подув низовий вiтер, принiс теплий туман, i той туман почав з'їдати снiг. Хряпнула синя крига на Днiпрi, темнi розколини зазмiїлися на всю її метрову товщину, в них проступила вода. Крига ледь — ледь зрушилась, затрiщала тут i там, посеред Днiпра на мiсцi зимової санної дороги постала сторч велетенська крижина, широкi склянi злами заблискотiли пiд сонцем. Над рiчкою пролунав гуркiт i трiск, вода понесла льодовий панцир у море. Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги йшла кришаниця, а на Днiприщi й Чортомлику лiд ще довго синiв i пiздрюватiв, його поволi розлизувало хвилею, а потiм приступили зверху пiвнiчнi води й змили i його.
Земля звiльнилася од полону, розквiтла. Напоєнi теплими весняними туманами, очерети i трави росли наввипередки, в берегах гнало пагiння молодої лози, трави стояли рутвяно — зеленi, а в степу на горбах почали пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах.
Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося долу стиглим колосом.
Ранками виглядало сонце, а далi небо затягувало нудними безбарвними хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу, й лише чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невiдь — куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний бiк, пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали спекотнi днi.
З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотної тванi, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи до кримських кордонiв команди, а слiдом за ними рушили й чумацькi валки. Зрiдка тягнув од куреня на базар який — небудь сiчовик чи приставала до лiщинової пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В тiнi пiд вербами обсiвся гурт сiчових дiдiв, м'яли та лiниво нюхали табаку — в кого мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенької бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не править, вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв на спомини, як сон, i сон, як спомини.
Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що все заснуло. Голосно, iз залiзним хряпом гахкав важенний водяний молот — Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальськi молоти, курiла двома димарями стара похилена селiтерня, пiд її повiткою з пiвдесятка голих козакiв товкли в ступах уже готовий порох; запорозькi сiргатали ганяли через Днiпро конi — щоб не боялися води, щоб були мiцнi. Голi козахи пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тiло — бiле — бiле: запорожцi не скидали сорочок навiть у найбiльшу спеку на косовицi. У степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд Перекопом та по Криму вивiдники.
Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання коша iз запрошенням на спiльну налогу на Крим, донцi вiдрядили на Запорожжя отамана Флора Минаева з чималеньким товариством — в триста козакiв, аби довiдатися достеменно про все, дiйти домови, якими силами йти, де збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони табором у кiнцi присiчового мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети, попiднiмали на возах голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути та сiделка, на iнших — великi чорнi казани, в яких варили кулiш та галушки. Варили по — запорозьки — щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в степ, до запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й наглядали за ними. Приїхало чимало дiдiв, яким уже важко махати шаблею i косою, та к на коня видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися запорозької вiйськової справи. Дiди — розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню, смалили на колодках бiля Грецької хати, що з високими дерев'яними колонами, кружганком i великими рiкнами, люльки, молодики здебiльшого товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в лучнiй i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй.
Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, зброєю — вже й не розiбрати, хто з них донець, а хто — запорожець. Давнє побратимство єднало Сiч i Дон. Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом походiв проти чужоземних неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'їдено пшона з одних мiдних казанiв, скiльки пролито кровi на одну й ту ж землю. Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом.
Запорожцi ще ранiше написали про свiй замисл i в Москву, просили запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами. Москву єдино визнавали над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi i поклала злуку на вiки вiчнi. А гетьмана Самойловича не визнавали. З листами одправили значних козакiв Максима Щербака та Григорiя Пелеха. Посли вiд'їхали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'ї над Скарбною втомилися спiвати. Перестрiла їх у сiверських землях весна, вода позносила гатi та розмила греблi, взяла їх у полон, посадила на довге марнування над Сеймом. Навiть сухої лiтньої пори шлях од Запорожжя до Москви тяжкий i небезпечний. Рiчки й зарiчки, пiски й болота, часом доводиться самим рубати лiс та викладати гатки, шукати проїзду, а то й братися навмання — по сонцю та зорях, через лiси та бори, де гуляють розбiйнi ватаги, де ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не має спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив його, почувається не меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з кривавої сiчi.
У Москвi вiнчали надiєю запорозький замисел i вiдписали, що надiшлють ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю, князю Каспулату Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й всi разом вчинили налогу на Крим.
Сiрко читав царську грамоту й розпитував посланцiв про новини, привезенi з далекого краю, у своєму прикомiрку, туди зiйшлася вся сiчова старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обоє дверей — на вулицю i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали Щербак i Пелех.
