Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
Рогатинець говорив і пильно дивився в кінещь провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну заївернув священик — низький, іабитий, з патерицею в :руці, — і впізнав у ньому Балаэана.
За єпископом ішли два крилошани.
Юрій подався Балабанові назустріч, зупинивсяі перед ним і схилився, щоб юикластися до руки єпискоша, але той, заклавши руки за спину, мовив:
— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги, їеди в друкарню.
Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотним парубок, відтискав на везстаті аркуші — друкував новий наклад батькового «Зукваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з н.абором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван огустив руки, поник.
— Борги ти сплатиі мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.
— Сплачу, владико, — благальне глянув на єгпископа Друкаревич. — Напечаїаю «Буквар», він дорогий,, а мені належаться приклідки — багато примірників, я їх продам...
— Не надрукуєш! — вереснув Балабан. — Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти... Я вам друкарню дав, а ви.. — єпископ захлинався від люті.
— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.
— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через ва: інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця. — А ти... ти, якому я повірив... Зміє підколодна, відступнику, юдо!
— Досить, ваше священство, — затримав патерицю Рогатинець. — Послухайте тепер мене. Думав я — одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю всього народу русинського. Але ви, отче, не про це думали, а тільки про свою владу і користь. То йдіть собі... Нас благословив патріарх і ми вам непідвладні. Ми робитимемо своє діло — для народу нашого. А будете нам перешкоджати — вся паства передасть вас ненависті й ганьбі. Йдіть, ваше...
— Візьміть його! — крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.
— Я сам піду, — витер у фартух руки Іван, син Москвитина.
— Спасибі, Іване, — вклонився Рогатинець, коли він виходив.
Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:
— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих...»
Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар[25], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?
Розділ четвертий
ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ
І поклалася ти на красу свою, і стала розпусною через славу свою, і виливала ти розпусту на кожного перехожого. Єзекіїл, гл. 16, стих. 15
Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.
А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.
На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.
Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і сте-терів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.
Льонця впізнала патера Лятерну теж — сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом — прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:
— Тяжко тобі, дитино, знаю... Таке нещастя впало на тебе, та злі покарані будуть, а доброму господь подасть допомогу. Повір свої болі святому костьолові...
— А то з якої речі? — Льонця зупинилася, нахилила вбік голову, відгорнула пальцями зливу білого волосся.
Немов з алебастру виточене вухо, біла шия, віддуті губи, складені в гордовиту гримасу, жолобипа між повними персами осліпили патера, він аж тепер зрозумів Антоніо Массарі і позаздрив йому. Опустивши очі, додав:
— ...А католицька церква пошле спокій душі твоїй. У її руці...
— Скільки, святий отче, буде в тій руці? — голубизна Льончиних очей затопила патера, його вигартуване в божій дисципліні серце вмить розслабилося; Льонця, блиснувши зубами, перепитала: — Ну, скільки?
— Хіба можна виміряти грошима милосердя господнє, дитино? — взяв себе в руки патер. — Я ж про душу твою, втоплену во грісі, печалуюся... Ти вступи до нашого братства Божого тіла, а Ісус, який витерпів муки на хресті, допоможе тобі... — Лятерна підвів очі й голодно оглядав дівчину.
Льонця посміхнулася, їй говорили старші повії, що серед духовних осіб можна знайти щедрих клієнтів, вона спідлоба глянула на патера і промовила — зовсім без злості:
— Кламця.. Брехун... Ти хоч раз спробував наслідувати Христа, його бідність і муки? Ти ж найбільший Ісусів ворог, бо користаєшся його ім'ям для своїх вигод... Та не хрестися, хіба не правду кажу? Братство Божого тіла... Марії Магдалини... — Льонця підступила до Лятерни, повела пальцем по білій пелерині, одягнутій поверх чорної ряси. — Задурно хочеш, га? А ти подивись... — Вона розстебнула один ґудзик на мережаній кофтині і жолобець поповз униз, розділяючи два білі бохонці персів. — Хіба можна таке — задурно? Кажи просто, святий отче, скільки заплатиш, то я зараз, хоча й дуже спати хочу...
— Свят-свят... — перехрестився патер Лятерна. — Цвіт, під яким гніздяться черви!
— То контетуйся плюсклою Жолкевською! — зареготала Льонця і пішла. Потім зупинилася, оглянулась: патер дивився їй услід.
— Я живу на розі Шкотської, отче. Пришли якогось монаха по Льонцю, гм-м? Після обіду, як висплюся...
Але заснути не могла. Лежала роздягнута на тапчані, водила долонею по обличчі, по грудях, стегнах, животі — наче сліпець дивилась дотиком, пізнавала красу свого тіла і вперше за довгий час відчула, як у ньому терпко й боляче щемить душа.
«Цвіт, під яким кишать черви...» А могло ж бути інакше. Могло... Мене, ще маленьку, коли я з мамою виходила на вулицю, хапали на руки незнайомі, любувалися й пророкували добру долю; мені, як я вже була дівчиськом, не спотреблювалося суконь з червоного шовку і з золотими комірцями, в які одягалися шляхтянки, щоб звернути на себе увагу; мені байдужими були атласи, адамашки й золоті ланцюги — яв сіренькій одежі ходила по місту королівною, і летіли за мною вслід захоплені й заздрісні шепоти: «Принцева наречена, русалка, зголоцяла сеньйорита!» Я стала дорослою і була чиста, мов лілея, і ніхто ближче, як на лікоть, не доступався до мене, навіть голодні жовніри, які ходили не раз за мною слідом, щоб затягнути в темний закамарок, тетеріли, коли я оглядалася, і була я пуп'янком троянди в те надвечір'я: переді мною зупинився опікун венеціанських купців консул Антоніо Массарі — смаглявий, з чорними палкими очима, високий, сильний — і сказав:
— Сеньйорито Леоніде, красуне... будь моєю коханою. Я відповіла:
— Я ж бідна...
Мені так тяжко було рушитися з місця, але я відірвала ноги від землі, а вони ніби в смолі застрягли, і пройшла мимо. Та з того часу невідома дотоді сила водила мене щодня південним боком Ринку попри будинок з чотирма вікнами і левом, який стоїть над порталом, тримаючи в лапах розгорнуту книжку, і кожного разу бачила Антоніо — то у брамі, то у вікні, та проходила, не зупиняючись, ніби ніколи й не зустрічалася з ним. Одного разу він вийшов з брами, заступив мені дорогу і, опустивши, мов хлопчисько, очі, мовив:
