Манускрипт з вулиці Руської - Іваничук Роман (бесплатные версии книг .TXT) 📗
— Я не питаю тебе про багатство, сеньйорито, — лише твоєї згоди. Не можу без тебе...
— І триматимеш мене в горницях для своєї утіхи... Не хочу так. Краще за бідного піду і буду в людей на видноті, свою дитину високо на руках носитиму, бо створена я, сеньйоре Антоніо, для того, щоб мене бачили і втішалися моєю красою. Більше ж бо нічого не маю.
Я знову відірвала свої ноги від землі, з густої смоли, і від того дня більше не виходила на південний бік Ринку; дивилася вслід за Антоніо — смаглявим, високим і сильним — із свого вікна, аж поки мама мене, чисту, мов лілею, не обізвала кривдно:
«Шльондро, за ким заглядаєш?»
Я не відказала нічого, навіть не поглянула на маму, бо якби повернулася, то запосягла б страшного гріха — ударила б свою родительку в лице. Як запекло мені вогнем по живому те слово, а сьогодні вже й не болить.
А одного дня...
Того весняного дня 1607 року магістрат наказав мешканцям Галицького передмістя вийти укріплювати вали: Покутським шляхом на Снятии, Коломию і Галич, наближаючись до Львова, сунула тьмою-тьменною орда кримського хана Газі Гірея.
Тоді з Галицького передмістя, яке не раз добивалося в магістрату міського права, вийшли натовпом збіднілі шляхтичі, жовніри без служби, ремісники-партачі, панщизняні селяни — і рушили до ратуші.
За натовпом роз'юшених передмістян посунуло півміста, викрикуючи й собі:
— Патриціїв на вали!
Льонця бачила: на галерею ратуші вийшов бургомістр Павло Кампіан і крикнув до натовпу:
— Чого ви хочете?
Блідолиций чоловік, і був він ніхто інший, а Гануш Альнпек, який лікував бідних, виступив з юрби і проказав спокійно:
— Яким правом примушує магістрат до міських шарварків людей, котрі не мають міського права?
Кампіан підніс руки до очей, він кожного разу робив цей жест, коли бачив Альнпека. Страх перед заразою, яку вміє лікувати тільки лікар Гануш, породжував страх перед ним самим. Кампіан увів його до ради Сорока мужів, улещував, просив запобігливих ліків, Альнпек оглядав руки бургомістра, а ліків не давав; Кампіан прощав Альнпекові різкості, обіцяв зменшити податки — він усе одно менше боявся, коли поруч був лікар Гануш, але ж цей лотр зловживає його страхом — він став провідцем міської голоти!
— Пане Альнпек! — вигукнув обурений Кампіан. — Я накажу ціпакам схопити тебе як ребелізанта і посадити у вежу, ти в цю ж хвилину перестав бути членом ради Сорока мужів!
— За що така неласка, пане бургомістре? — відказав Альнпек. — Ці ж люди, — показав на передмістян, — вийшли голіруч, спокою не порушують, камінням у вікна ратуші не кидають, чому пан бургомістр не бажає вислухати вимог довіреного йому народу?
— Рокош[26] новий розпочинаєш? Тоді знявся крик:
— Ану, дуки, скидайте шуби і самі йдіть на вали, хіба вам татар не страшно?
— Як почнеться облога, ви не дасте нам притулку в місті!
— Міського права вимагаємо!
— У нас трава не росте від копит ординських коней, а ви ховаєтеся за мурами!
З ратушевої брами вибігли ціпаки з бардами в руках. Сахнувся натовп, дехто пустився навтіки, зчинилася метушня, та в цю мить вихопився з юрби — Льонця ахнула — Антоніо Массарі, він кинувся до першого ціпака і вибив йому з рук барду.
— Правом недоторканності консула! — вигукнув Массарі, ціпаки зупинилися. — Пане бургомістре, я сьогодні ж виїду з консулатом зі Львова, якщо ви не припините цю бійню!
...Я прийшла ввечері до Антоніо. Усвідомлювала, що чиню, адже знала, що вернуся додому іншою, не дурила себе, що візьме він мене за жону, проте не цікавість звідати таємне і не любов, хоч кохала його, погнали мене до нього. З самої лише вдячності за те, що він, сеньйор Антоніо Массарі, який одягався в альтембасову ферезію, власник будинку з чотирма вікнами, венеціанський консул, котрому кланялися багаті купці, а патриції подавали руку, стояв не на галереї поруч з бургомістром, а внизу, серед сірого натовпу, — з самої лише вдячності я прийшла подарувати йому радість.
Адже це було так несподівано й дивно. Дотепер я знала і ніколи й не помислила, що може бути інакше: пани судили, стинали непокірним голови, прив'язували на ганьбу до стовпа Феміди, здирали з посполитих останній гріш, напускали на них, мов собак з прив'язі, ціпаків, ніхто з панів не ставав на боці знедолених. А один таки став. І це — Антоніо!
З острахом, ніби в холодний проруб, увійшла я в браму, над якою пишався гордий лев з книгою, побігла сходами догори, спотикаючись, — боялася, що хтось затримає, заверне мене назад, а я мусила прийти до нього, бо він жадав мене і заслужив на винагороду від мене — бідної; я зупинилася перед ясеновими червоними дверима й задихана, примліла від страху засіпала шнурок дзвоника.
Двері відчинилися, вийшов консул із свічкою в руці, він був у вузьких чорних штанах і розстебнутій сніжно-білій сорочці, консул приглядався до мене, не вірячи, що це можу бути я, він довго, а може, тоді так повільно тягнувся час, стояв мовчки; я, засоромлена, збентежена, ступила назад до сходів, щоб утекти стрімголов, куди очі глядять, тоді він схопив мене за плече, до болю стиснув і, шепочучи: «Сеньйорито Леоніде, сеньйорито Леонідо», завів мене до своїх покоїв.
Антоніо поставив свічку у гніздечко масивного канделябра, я відчувала під ногами м'який килим, на мене вороже дивилися із стін портрети вельмож, шкірили зуби звірі з шпалер, мені чужо було в цьому пишному покої, я не могла зрушитися з місця, ноги всмоктала в'язка смола, а він підступив до мене. Я відчула, як його пальці, тремтячі й тривожні, розгортають моє волосся, намацують мочки вух, сміливішають, сповзають по шиї, від їх дотику спливає дрож по всьому тілу, пальці нетерпеливішають, переривистий віддих ошпарює моє обличчя, а потім хлинула на мене пекуча злива. Він цілував мої губи, щоки, очі, він цілував мене всю, на моєму тілі не залишилося найменшої цяточки, яку б не обпік його поцілунок; я лежала на килимі гола, мов янгол, люблена, віддана, взята — не я, а частка його пристрасті, і у великій радості й несподіванці я почула слова:
— Наречена моя. Дружина... Завтра на балу я покажу тебе всім, а ввечері обвінчає нас італійський патер.
Мама зрозуміла все, коли я повернулася, її очі пожовкли з жалю, болю й огиди до мене, вона схопила мене за волосся — з лежака балушив на нас очі п'яний тато — і тягала по кімнаті, силкуючись кинути на долівку, щоб потоптати мене ногами, і кричала до хрипоти: «Шлюха, шлюха, шлюха!» Я й тепер не відізвалась ні словом, навіть не зойкнула, хоч як було боляче, а коли мама втомилася, я підвелася з колін, пригладила скуйовджене волосся й сказала:
— Я жона Антоніо. Чуєте — жонаї
За Княжою горою, а ще її називають Лисою, або ж Кальварією[27], — глибокий яр, яким стікають дощові води на Старий Ринок, а за яром — Високий Замок. його круглий купол вихоплюється з темної шуби лісу і увінчується, немов короною, чотирикутною шестивежною фортецею — гніздом старого бургграфа замку Войцеха Бялоскурського.
Цей майже незалежний оседок озброєних розбійників гнітить усе місто. Передміщани, а то й городяни щодня засилають у магістрат скарги на нічні грабунки і вбивства, вони називають імена грабіжників — синів бургграфа Янка і Микольця, та магістрат, якому теж Високий Замок сидить скалкою під нігтем, не хоче йняти тому віри, бо Бялоскурські йому потрібні — вони тримають у страху й послушенстві все міське поспільство.
Справжньому патрицієві складати візит Бялоскурським — приниження, та ось сам бургомістр Павло Кампіан виїхав фаетоном на Кальварію, виліз і без почету переходить звідним мостом над яром, пішки піднімається на гору, скрадливо стукає в браму, щось шепоче стражникам і проходить у дитинець. Йому потрібно запросити на бал, який має нині відбутися в кам'яниці Гуттера, синів бургграфа — Янка і Микольця. З Альнпеком сам якось справиться, а от консул Массарі...
«У Гуттера» — то тільки так мовиться. Патрицій Гуттер давно вже помер, записавши в тестаменті покої й великий бенкетний зал магістратові, щоб тут пили, веселилися і згадували його — знакомитого гультяя, про якого говорили, що він мав спілку з чортом.
