Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Там Писарєв прийшов. Навіщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?
— Звичайно, прийму! — спокійно мовив Тургенев. — Адже я хотів його бачити, а коли вже сам завітав у справах, тим краще. Якщо тобі неприємно, ти б пішов до себе.
— Ні, я лишуся! — уперто мовив Великий Могол. Івану Сергійовичу, навпаки, хотілося, щоб Боткін пішов. Приємніше було б познайомитися, поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, ніж сам ного творець, наодинці. Але Боткін сидів у кріслі з упертим, просто-таки бридливим виглядом. Іван Сергійович міг сподіватися на будь-який вибрик з боку Великого Могола. Та що поробиш? Адже не міг він вигнати господаря з його господи!
Увійшов юнак. Чемно, стримано привітався, як належить добре вихованій людині. «Il a l'air d'un enfant de bonne maison, як кажуть, — одразу подумав Тургенев, потиснувши тонку й міцну руку Писарєва. — А ручки — ач які, кожен ніготь обточений, — от тобі й нігіліст!»
Боткін ледь кивнув головою.
«Бути біді» — майнула з острахом думка у Тургенева. І дійсно: тільки сказав щось Писарєв про журнал «Дело», про статтю, яку вони збираються надрукувати, навіть не дуже розібравшись у чому питання, Боткін, наче вжалений, схопився і майже закричав:
— Та як ви смієте, хлопчиська, молокососи, невігласи...
Писарєв навіть не почервонів, навіть не здригнувся. Він стримано мовив:
— Певне, добродій Боткін не дуже знає сучасну молодь, якщо огулом називає її невігласами, а щодо докору в «молодості» нашій — так це ж ще не провина, прийде час — і молодь виросте, визріє. Хіба не так?
Боткін червонів, пихтів. Як було неприємно Івану Сергійовичу! Але здавалося — Писарєв не дуже збентежився таким вибухом Боткіна. Він спокійно передавав Івану Сергійовичу прохання редактора — мати їхній журнал на увазі і щось написати для нього. У Тургенева відлягло на серці. Він сказав, що зараз привіз новий роман, який друкуватиметься в «Русском вестнике», і йому буде дуже цікаво дізнатися потім про думку щодо цього роману його, Дмитра Івановича Писарєва.
— Я нетерпляче чекатиму його виходу, — щиро сказав Писарєв.
Він відкланявся, такий же чемний, спокійний, з привітною усмішкою Тургеневу, з абсолютною байдужістю до Боткіна, наче це вже була якась така застаріла річ, на яку й уваги звертати не варто, і пішов, лишивши в Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою і з життям. Ні, Іван Сергійович не чекав, що цей «близнюк» Базарова така вихована приємна людина, а що розумна — про те Тургенев уже знав із його праць.
— Тобі не соромно? — сміючись, мовив Тургенев Боткіну, коли Писарєв пішов. — Ти — найпалкіший прихильник всього прекрасного, вишуканого, витонченого, ти поводився як брутальний забіяка, а цей «нігіліст» і «цинік», як ти його обзиваєш, — як справжній джентльмен!
— Я не можу їх переносити, — пихтів Боткін. — На мистецтво руку здіймає! Тому і твого Базарова так розписав!
— Цікаво, що він скаже з приводу «Дыма», — замислено мовив Тургенев. Навіть самому дивно було. Значить, думка цього юнака для нього багато важила. Івану Сергійовичу хотілося ближче познайомитися з ним.
5
Як завжди, кожен новий роман Тургенева — наче бомба, що несподівано розривається, і гуркіт від неї довго не затихає. Отже, і «Дым» — тільки-но вийшов у «Русском вестнике», обурилися «генерали», — аякже, вони пізнали себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман — пасквіль на неї.
— Тобі подобається? — спитала Марія Митю. — Яке в тебе враження від цього роману?
— Мені хочеться спитати після читання його: «Каїн, де брат твій Авель? Шановний Іване Сергійовичу, куди ви поділи Базарова? Невже ви справді думаєте, що єдиний Базаров помер від зараження крові й більше нема нікого на його місці?»
— А сцени у Губарьова? Ти не обурюєшся проти них? Навіщо він так вивів революційне настроєних людей?
— Ну, знаєш, дурнів і в олтарі б'ють! Не сприймай так прямолінійно. Мені здається, він вивів таких дурних, щоб його не запідозрили в тому, що він надто почервонів, полівів себто, змалювавши так блискуче Ратмірових. Адже основний удар праворуч, проти них!
Того ж дня Марія подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував тепер Тургенев.
Митя жадібно прочитав його. Спочатку задоволення засвітилося в його очах, які нічого, нічогісінько не вміли ніколи приховати. Та за якусь хвильку він явно зажурився.
Він простягнув листа Марії, від неї у нього не було таємниць. Марія так само, як і він, нетерпляче почала читати:
«Шановний пане Дмитре Івановичу! Я пробув у Петербурзі так мало часу на зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього — по розтопленні того, що французи звуть першою кригою, ми б, я певний, коли б і не зійшлися б, то поговорили б одверто. Я ціную Ваш талант, поважаю Ваш характер...»
Рука Марії мимоволі підвелася і розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
— Бач. як пише! Я теж — «ціную Ваш талант і поважаю Ваш характер», — усміхнулась вона йому й читала про себе далі:
«...і, не поділяючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти Вам причину моєї незгоди — не від надії повернути Вас, а маючи на меті скерувати Вашу увагу на деякі наслідки Вашої діяльності. Я не знаю, коли я потраплю до Петербурга, але якщо Вам трапиться виїхати за кордон і дістатися Бадена, я з істинним задоволенням побачився б з Вами».
Звичайно. Миті треба за кордон. Відпочити. Побачити світ.
І однаково серце Марії защеміло. Не може, не може вона їхати навіть із ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
Що він пише далі, Іван Сергійович?
«Я поставив собі цими днями питання: яке враження справив «Дым» на Вас і на Ваш гурток — чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова і чи не застили ці сцени для Вас зміст усієї повісті?
За всіма звістками, що доходять до мене, «Дым» збуджує мало не ненависть та презирство до мене у більшості читачів: двітри статті, які мені довелося прочитати, — у тому ж дусі. Я не можу не бути справедливим до себе —
Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt —
Und was ich gemalt hab'— hab' ich gemalt ,
(Не стану за працю себе вихваляти:
Я те змалював, що зумів змалювати.
Гете. (З нім. переклала Наталя Забіла.)
а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не відчую ніяковості, коли б і Ви відгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, — бо, хоча я, з одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево, дає лише ті плоди, які йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собі ніяких ілюзій щодо свого таланту — мого дерева, — я бачу в ньому досить звичайну, ледь прищеплену, російську яблуню. В усякому разі. Ваша думка — якщо вона буде висловлена і мотивована, однаково буде приємною».
— Бачиш, він хоче з тобою ближче спізнатися, — мовила Марія.
Так, Іван Сергійович жадає знати думку Миті. Він з Митею розмовляє «на рівних». І раптом боляче вколов спогад — до Саші він завжди ставився дуже, дуже приязно, але яка різниця! Та що там! Хіба він так чекав думки навіть Добролюбова і Чернишевського!
— Він тебе цінує більше за Добролюбова та Чернишевського, — сказала вона. — Тих він не любив і зовсім не виявляв бажання зійтися ближче. Він сам мені розповідав, що якось давно сказав Чернишевському жартома: «Ви просто змія, а Добролюбов — очкова, але є ще й гримуча — це юний Писарєв — той сповіщає про своє наближення».
Митя розсміявся, а потім сумно мовив:
— Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну силу, а я ще неспроможний.
— Але ж ти відповіси йому?
— Безперечно. І я не приховаю свого першого враження від роману. Я гадав, що наше особисте знайомство обмежиться моїм діловим візитом. Слово честі. Марі, його лист для мене несподіванка — значить, він пам'ятає про мене, не хоче забувати, і мені було б цікаво поговорити з ним. Та ти ж знаєш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й ніколи. Хіба мене випустять?
Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу і все-таки не міг не написати хоч кілька слів про новий роман, з відвертістю, яка знову і схвилювала, й полонила старого письменника.
