Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна (мир бесплатных книг .txt) 📗
— Можна сказати, я починав з Гейне свою літературну діяльність, з перекладів його поезії, — вже зовсім іншим тоном, відкинувши думки пре Благосвєтлова і роздратування, мовив Митя; куди цікавіше було розмовляти з Марією про саму роботу, а не про різні неприємності пов'язані з роботою! — Ти тільки не чекай від мене самих дифірамбів і захоплень щодо Гейне! Адже поруч з його геніальністю поета уживається такий політичний дилетантизм світогляду, і мені хочеться це розкрити, насамперед для молоді. Треба, щоб молодь, звільняючись з-під влади старих ілюзій, зв'язувала своє життя з боротьбою за перетворення всього суспільства, хіба не так? Ні, не влаштовують зараз мої статті Благосвєтлова. — І раптом закінчив жартом: — і тримається, як самодур, і платить, як скнара! Ну, нічого. Марі, сідаймо за працю! Слово честі, я просто з насолодою перекладаю «Походження людини» Дарвіна. Стільки думок виникає одразу і стільки хочеться написати з приводу цієї надзвичайної книги!
— Ти знаєш, — мовила Марія, — я гадаю, і так цього хочу, просто мрію, перекладати з тобою і Брема «Життя тварин». От тільки закінчу Жюля Верна, я обіцяла Етцелю і милому Жюлю не затримувати.
Як це радісно було чути Миті, він відчув, що треба стримати себе, адже Марі говорить так спокійно, по-дружньому. Надто спокійно, надто по-дружньому. Тому він по-діловому нагадує:
— А твій власний роман?
Новий роман, який задумала писати Марія і ділилася з ним.
— Ну, то вже для душі. То вже напишу напевне. Як воно вийде — не знаю, а написати — напишу.
Її рятувала праця. Багато праці, не тільки «для душі» — інша річ, що вона обирала завжди працю, — переклади в даному разі, — яка була для неї цікава, співзвучна її настановам або поширювала її кругозір, знання. Абищо вона не брала перекладати і в найскрутніші часи, коли зовсім не було грошей.
Тепер були найскрутніші часи в іншому плані. Треба було повернутися до життя. Заново почати для себе. Може, виправдати внутрішньо для себе інстинкт життя, що не зникає наперекір усьому?
При Миті вона не давала волі своєму суму.
Вона нічого не розповідала про своє особисте, інтимне життя за кордоном. Вона не згадувала ніколи імені Саші.
На те були ночі. Самотні ночі.
Удень вона була рівна, турботлива, діловита. Митя не обманював себе. Він проймався чим дужчою повагою до цього вміння триматись. Він так не вмів. І невже вона не помічала нічого, що з ним? Інколи йому було образливо від цього, інколи він був радий цьому — бо інакше що б було? Хай принаймні вже так — турботлива сестра.
Та ніколи Митя не бачив Марію такою роздратованою і збудженою, як одного дня, коли вона раптом повернулася додому далеко раніше, ніж він сподівався.
— Уяви, що утнув твій Благосвєтлов! Навіть не питаючись у мене, поставив моє ім'я в анонсі вашого «Дела». Для пристойності він мусив поговорити зі мною? А може, я зовсім цього не хочу! Я ж тепер познайомилася з Некрасовим, він клопочеться про видання збірок, про свій якийсь журнал, я друкувалася у нього в «Современнике» і обіцяла дати йому нові твори. А твій Благосвєтлов, я вже не раз, між іншим, чула, що він про мене скрізь патякає те, що його зовсім не стосується, — він просто невихований нечема, і я зовсім не хочу мати з ним справ! Яке він має право розпоряджатися мною?
Митю усього аж пересмикнуло. Його теж таким ніколи не бачила Марія. Він швидко накинув легке пальто і пішов з дому, тільки сказавши:
— Заспокойся. Я зараз повернуся.
Марія за хвилину вже картала себе — чом вона не стрималася? Чом дозволила йому піти таким роздратованим? Що там він утне? Ясно, що він побіг до Благосвєтлова!
І в той же час стало якось тепло від того, що він так близько до серця взяв її образу, одразу кинувся захищати.
Він повернувся, звичайно, збуджений, але зовсім не пригнічений і не стурбований.
— Чорт з ним, з Євлампійовичем! Наші взаємини порвані. Я вже не співробітник його «Дела»!
— Що ти кажеш? Як же так? — злякалася Марія.
— А от так! Я сказав йому, що коли він не вибачиться перед тобою, моєю близькою родичкою, я не зможу з ним працювати. Він відповів напрочуд грубо, що коли наші взаємини залежать від усякої дрібниці, то ними і дорожити нема чого. Я остаточно переконався, що він у собі уособлює журнал і навіть на основних своїх співробітників, як я і Зайцев, дивиться як на наймитів, яких в одну мить можна замінити новим комплектом. Мені це набридло! Я розкланявся й пішов. Будь ласка, не бійся, я не кричав і не лаявся — хоч дуже хотілося! У них у портфелі є мої нові статті, вони покриють мій борг, який я зробив, коли вийшов із фортеці. Марі, я не міг діяти інакше. Ти моя сестра, мій друг, я нікому в житті не дам скривдити тебе.
Вона знала — це не просто слова. Чим віддячить вона йому?
— Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не загинемо й без «Дела». Я бачила, тобі вже нестерпно було з ним працювати останнім часом. Мені тільки шкода й ніяково, що цей розрив трапився через мене. І потім — це ж все-таки журнал твого напрямку.
— Не тільки через тебе. Я не хочу бути настільки рабом будьякої ідеї, щоб відмовитися від особистих бажань і почуттів. Ти ж знаєш, я глибокий егоїст не лише з переконань, а й по природі.
— Милий ти мій егоїст! — усміхнулася Марія. — Нічого. Влаштуємося.
І в її тоні забриніли впевнені, бадьорі нотки. Вона подумала:
«А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине місце тепер серед інших людей? Що з того, що «Современник» і «Русское слово» завжди полемізували? Полемізував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був Митя!» А от Некрасова він, М,итя, завжди високо ставив, і поважав як поета, і писав, що поважає його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий промовити за бідаря, за пригнічену маленьку людину, що в його творах завжди до такої людини гаряче співчуття. У ставленні до Некрасова в них не було суперечок, як у ставленні до інших поетів і поезії взагалі, їх обох захоплювала сила некрасовської ненависті до «ликующих, праздно болтающих», що росла від твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю молоду Росію, і окремі твори, і уривки з них ставали улюбленими піснями. На якій студентській вечірці не співали .тепер «Вьідь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой»? Або не декламували з «Железной дороги»?
Навіть дивно, що Писарєв ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим!
А от Марія дуже швидко здійснила те, чого ще так хотів Микола Олександрович Добролюбов у Неаполі, чого не вдалося зробити під час свого короткого приїзду до Петербурга у 1862 році, коли вона щиро заприятелювала з Василем Слєпцовим. Обоє — і Марко Вовчок, і Некрасов — уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у «Современнике». Тепер вони нарешті познайомилися особисто, так само, як і з сестрою Некрасова — Анною Олексіївною Буткевич.
7
Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марія сказала їй:
— Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижі прочитала поему Миколи Олексійовича «Мороз, Красный нос», і звичайно, я звернула увагу на присвяту — «Сестрі» — одне тільки слово.
— І таке багатство в дарунок на все життя, — замислено мовила Анна Олексіївна. У неї було серйозне хороше обличчя, можливо, навіть строге, коли б не добра м'яка усмішка, не добрий погляд очей.
— Не тільки вам! Усім людям! Усім жінкам!
— Звичайно, всім людям і насамперед жінкам. Це зрозуміло. Тим дорожче, що присвятив мені, — і додала, помовчавши з мить: — Брат мене завжди любив і жалів із самого малку.
— Коли я прочитала поему, ще в Парижі, — знову сказала Марія (о, як давно це було, вік минув з того часу!), — мені так захотілося побачити швидше вас, познайомитися з вами.
Вона не сказала, як тоді їй захотілося швидше «додому», на батьківщину. Адже й вона найбільше писала про долю жінок, долю селянок, — а хіба різна доля в української і в російської селянки? Як намальовані, постали тоді перед нею і жнива, і дітлашня, і чудовий образ слов'янської жінки, і радість немудрованого її щирого щастя.
