ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихi замисли Порти, й в'язав усi бiди української землi з його, Дорошенковим, iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на вороному конi, — спогад той був гострий, як нiж, — вiн одштозхнувся од камiна й важко ступив до столу:
— Що ж тодi привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?
Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не тiльки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий приїзд, i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Сiчi, мислив її зовсiм iнакше. Все таке саме, але слова не тi. Й Дорошенко не той. I раптом глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав:
— Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти… А козак був… Який козак був! Хмiль тебе любив…
Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо:
— Я до того… I я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.
"Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, — подумав. — I там i там її життя незрозумiле i має мало значимостi. Проте на початку воно не загрожує нiкому".
Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далi з тiєю ж нещаднiстю, але без злостi й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, вiдчаю не пригасила гiркота слiв, але раптом сам вiдчув — лунають вони щирiше й переконливiше.
— Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собi в пiдданство. З твоєю помiччю вiн того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях проклинають тебе кобзарi… Чим ти важиш? Повiр, Петре, вже тобi не возвеличитися, й слава твоя облiтає, як цвiт на тернi. Ти цього не бачиш, а всiм вочевидь. То що ж лишається? Оцi золотi келихи, оцi палати? Се — прах! Заплющ на хвильку очi й послухай… Чуєш — дзвiн? То дзвонять невiльники кайданами в Стамбулi… Тi, котрих занютовано при твоїм попуску.
— А без мене їх не хапали? Може, ще бiльше!
— Однак той дзвiн не про твою совiсть. А сей — про твою. — Сiрко пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. — Послухай, мосьпане, пошли послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним. Склади з себе чин гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами супроти супостата. I виговориш вольностi для народу.
Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому.
— Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грiм прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться.
— Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в сiчову скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана.
— Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись?
— Авжеж, — погодився кошовий. — Сподiваюся, що й Самойловича обмине ся честь.
— Прецiнь не для себе хочеш виманити її? — недовiрливо повiв вогненним оком.
— Го — го — го — го, — зненацька засмiявся отаман.
— Тодi для кого ж? — вигукнув з серцем. Гнiв, образа знову клекотiли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкi розмисли, якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що їх зазнавав, споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив виїзду з глухих сутичок, що в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи совiстi горiлкою й почував, як поволi дурiє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над книгами. В нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.
— Невже не знайдемо по всiй Українi достойного мужа? — сказав Сiрко.
— Не бувати тому! — скажено затупотiв ногами гетьман. — Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долонi, нiж я випущу з неї булаву. Йди звiдси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходiйну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе i нас хочеш обдурити: де тi вольностi? Де та єднiсть? Хто їх дасть?
Дав волю гнiву, жбурляв словами, але чим бiльше вивергував їх, то виразнiше бачив, що його крик — лише луна колишньої сили, певностi, її одчайний схлип. До сьогоднi, до цiєї митi, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грiзним i дужим гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом приїхав муж i поклав пруг, котрий вiн не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра, була святiсть у душi. Гримiли по кленових мостах молодi конi… Дивно влаштований свiт; коли людина молода, коли в неї нiчого немає, вона може усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли ж у неї повнi комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки?то валечних мужiв, смiливих воїнiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв… Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко вiдмовитись од навощених пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову навiк отуманила влада, вже найдужче любить себе.
Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з його гнiву, й лютував ще дужче, але вся його ярiсть розбивалась об спокiйну, трошки спiвчутливу посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд i смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужевi, нинi розтерзаному й розтрiпаному, по вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося в зневiрене i зле. Його самого доля не розтрiпала, вiн не дався їй, хоч i не мав од неї нiчого. Вiн не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що нiколи й не зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже перейшов такi каламутнi потоки… Шлях до влади — через нетрi, де нiж i петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на свiтi, й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще бiльше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край… За який викуп? Вiн вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд неї вiдректися? Вiдректися — стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона проклята, ця влада, декотрi не хочуть випускати її з рук, лежачи й на смертному одрi.
— Пам'ятаєш, Петре, Батiг? — запитав тихо, проникливе, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душi гетьмана. — Банкет пам'ятаєш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав… Сказав, що Хмiль зацвiв у твоїй душi на все життя.
Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далi клекотiв, i далi погрожував, лаявся чорно — по — козацькому, по — московському й по — татарському.
Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад.
* * *
Вiн спав, а може, марив. Потопав у м'яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi… Думав про те ж саме. А за що вiн її любить? Нагромадив слiв великих… За що ж вiн її любить? За зорi, за степи, за карi очi? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за вiщо? За вiщо?
"А за вiщо мати любить дитину? — зринуло зненацька. — А дитина матiр? Та й хiба може свiт iснувати без цiєї любовi? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Iнакше ти — покруч, потороча, бридке створiння, а не людина". В ту мить щось майнуло перед його внутрiшнiм зором, i вiн розплющив очi.
Низько, зiгнувшись по — яструбиному, до опочивальнi зайшов з п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з — пiд якої виглядали смугастi перськi шаровари, в бухарському квiтчастому халатi, накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його видавалося висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати, як гетьман вийняв з — пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав на столик в узголiв'ї кошового.
