ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Мiй резидент у султана дознав.
— Гаврило Лiсовський?
Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички.
— Маєш там свого вивiдача?
— Може, й маю, — кошовий вiдповiв ухильно. — Але про це розповiв посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лiсовським.
Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтiли в гнiвi важкi повiки наллятих вогнем очей:
— Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог, обмовив мене перед сiчовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все одно нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить.
— Мiлiєш серцем, гетьмане, — мовив Сiрко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув.
— Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в мене булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн вонючий, а не гетьман. — Дорошенко стишив голос, i слова на його губах шелестiли, як вогонь на дощовому вiтрi. Й великi булькатi очi теж наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько, не забував про нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу. Обопiльна ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю, губили глузд, державу i людський чин. — А чи має силу захистити край? Аби не я, вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому в оборонi: то одби — ваюся шаблею, то згодовую пса — турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я — гетьман, а вiн — попович.
— Ви обидва навiженi! — вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко, й очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi, як вiстря стрiл.
Це було так нагло, що Дорошенко першої митi не повiрив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навiть на бранному полi, виїжджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Цi слова, мабуть, були несподiваними й Сiрковi. Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й далi, й пекли вуста iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi.
— "Моє","я", — сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гнiву й прокляття. — Про себе тiльки дбаєте. А чиї дiти, вже й забули? Не тiєї України? Та хiба вона вас обходить? Їй сльози — вам перли, їй кров, а вам трунки.
— Страшнi слова мовиш, — з чорною погрозою в голосi сказав гетьман i важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець, пiдвiвся. — Все життя стояв я їй у захист…
— Вiдаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав татарину жителiв Орловця? Не з твого призволення повели iз мотузками на шиї в турецьке пекло биклiївцiв? Уже пiд гетьманськими вiкнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава кровi свого народу?! Спинись, чоловiче, стече кривавиця, i залишиться безживний труп.
Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi плечi опускалися все нижче й нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi:
— Їхали ми твоїми полями, а там воiстину нiкому нi орати, нi сiяти. Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край. Про таке щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай свою молодiсть. Згадай Хмеля, батька нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам?
— Чи ж я не хотiв з'єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? — з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. — Розкраяли одне поле на двi половини без моєї i твоєї на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний. Виперли його проти мене, бо ж не хотiли вволити моїх справедливих вимог.
— Ти справдi важив життям, i важив не раз, — погодився Сiрко. — Був чоловiком доброго клича. Та не Україну ти нинi любиш — себе в Українi. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою i багатством. А ти полюби її без булави…
— Я любив… Присягаю боговi в тройцi єдиному.
— Тодi — любив. А потiм… I скiльки їх, таких…
— Їх?
— Нас. Той — за пiрна. Той — за воли волоськi. Той — за челядникiв. А ти полюби її за голоднi сироти, за заплаканi вдови. За вiчне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривонiс, Богун… i всi iншi, безiменнi. Надто отих, чиї й хрести погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам'ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усiх iнших народiв i держав вона скуплялася, а наша — нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона не свята? А вже тодi полюби за широкi степи, за гаї черешневi, за зорi, за карий усмiх жони своєї. За материну пiсню! Чей спiвала тобi? Всi чужоземцi кажуть: такої пiснi бiльше немає нiде в цiлому свiтi. Чуєш — в цiлому свiтi! То що — нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..
Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики.
— А ти… ти… — Дорошенковi очi налилися кров'ю. — За що ти її любиш, не за булаву?
— Вiдаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, — сказав трохи спокiйнiше. — Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому, не налипає на неї золото, i хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров таку саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай.
З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко. Сiрко провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив:
— Кажу — подумай… Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тiльки до розуму.
— А до серця? — з надiєю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.
— До серця — пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе.
— Кажеш, мовби про покiйника…
— Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, — казав далi розважливо кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. — Вмерла на Українi вiра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий — i тебе немає. — Сказав, i в самого похололо серце.
Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно дзвенiли на горiховiй полицi золотi та срiбнi чашi, тарелi i чари. Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив до неї сам, — вiдступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защiпка. Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився звiдти вороже. Звiдси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле iз зелених i синiх квадратiв кахлю, i на ньому важкий чоловiк у вишитому золотом кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява борода, важкi вуса, що майже затуляють вуста.
Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi примружилися, вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi.
— Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi.
— Якби мав силу, не обплiтався б чужою лозою. Дорошенко скрипнув зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди — цей чоловiк не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь своїй грi. Бо ж людськими долями не грається й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не буває… Таке є. Мав час i спосiб пересвiдчитись.
Останнi слова Сiрко сказав не гнiвно й навiть не сумно, скорше безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна. Воно було зачинене, ще й завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму, хотiв вiдчинити й вiкно, — в горницi стояла задуха, — але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно — вузьке, високе, гратоване, розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх — бiлi. Горниця — на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр, широку долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще зеленi луки. I горби, як гори, що синiли ген у далинi. За ними ховалося сонце. На подвiр'ї порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку стоїть, обiпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби — синi, а козак — жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, — яблуня, одна на все подвiр'я, верхнi гiлки на нiй усохли, а нижнi рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.
