ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Ану вмовкни, — гарикнув осавул. — Добра менi кара. Пан за нею оддає Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi!
I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша.
— А це… не жарти? — обережно мовив Оникiй.
— Я оце прийшов би жартувать, — обурився Лизько. Йосип, що сидiв iз розтуленим ротом, мовив:
— А — ж не вiриться. Коли б оце менi… Оникiй теж стрепенувся:
— А може, нехай сватається Йосип. Вiн старший.
— Сказано — Фiлон.
— Фiлон так i Фiлон, — одразу здався Оникiй — Воно справдi, Текле, дiло трохи таке… Але ж цiлий Лимарiв хутiр. — Звiдки будете її сватати?
Осавул знизав плечима.
— З дому, вона вже вдома.
Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч, звичайно, було їй i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не на найкращих дiвчатах, нехай i не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:
— А якщо Фiлон не захоче?
— Як?то не захоче, — здивувався осавул. — Пан наказав. Кличте хлопця.
Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся з Фiлоном. Було видно, не втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозi й прорiк:
— Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося.
— Як це ще не будеш? — не зрозумiв осавул.
— А так. А на Лукинi — то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли вилицi з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком.
Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався.
— Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, — мовив навiть не погрозливо, а злякано. — Та тобi… Та тебе…
— Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте.
— А коли б на мене… — сказав Йосип.
— От i женися, — витиснув крiзь зуби Фiлон.
— Сину, змирися, — просив батько.
— Ми його змирнмо канчуками, — погрозливо мовив Лизько.
— Я все одно на Лукинi не одружуся, — сказав Фiлон, i така була в його голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його провiв на вулицю Теклин плач.
— …Як це не хоче одружуватися? — здивувався на Лнзькову оповiдь пан Казимир. — Приведiть його сюди.
Двоє гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян.
— Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? — здивовано й мовби м'яко запитав пан.
— Бо… не люблю її, — одказав Фiлон. — Стояв на блискучiй пiдлозi, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв мiцно. I сам був мiцний — шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана.
— Але я велю. Фiлон мовчав.
— Утямив?
— Над нами, пане, ще є бог, а вiн менi не велить, — сказав Фiлон, не опускаючи очей.
Цi слова привели пана в нестямний гнiв.
— А я наказую… I тобi, й твоєму хлопському боговi. Слово гонору, ти вiзьмеш Лукину за жiнку.
— Не вiзьму, хоч убийте.
— Вiзьмеш! — верескнув пан Казимир i затупотiв ногами. — На конюшню його.
Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечiр, i на конюшню принесли двi свiчi. При їхньому хисткому свiтлi його й били. Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть попросив Фiлона: "Ти кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю силу. Коли Фiлона пiдвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тiла
— Ну! — процiдив крiзь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. — Гарнi в тебе бояри?
— Це, пане, не мої бояри, а вашi.
— Що — що? — не зрозумiв пан.
— Кажу, що на моєму весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля.
— Засiчу до смертi i мертвого женю…
— Хiба що мертвого.
— Гайдуки!
— Ваша свiтлосте, — зашепотiв за Казимировою спиною Лизько. — Я хочу вам щось сказати.
— Що ще там? — невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь.
— Є ще один спосiб, — проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул. — Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, знаєте, порожнiй, вiн гуде, як гаспид. Камiнь шкиргає, iскри сиплються. Ну, як у пеклi. Вже за пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався.
Пан замислився.
— Що ж, менi одного млина не шкода.
— Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже старий, камiнь з'ївся, мiняти треба. А воно вiтрець набирається. — Й пiдняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср. — Пан руки не пiдняв, посмикав себе за вуса й сказав:
— Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може.
— Не втече, — пообiцяв осавул.
На драбинчатiм возi четверо гайдукiв i осавул привезли до млинiв Фiлона. Вiн не знав намiру своїх катiв, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях, болiло серце, а на ньому закипали сльози."Якби вона хоч не смiялася" — ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi.
Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й зачинили дверi. Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi… То що ж.
Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв — вiтер набирав сили й свистiв у крилах. Зверху щось шелеснуло — Фiлон подумав, що то пугач або який iнший птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася, заскрипiла, вiн вiдчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали вiтряк проти вiтру. А далi млин загудiв, заревiв, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь, й iскри з — пiд нього бризнули такими снопами, що Фiлон вiдсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, пiдводився i з жахом дивився на полум'я, яке рвалося з — пiд каменя. Фiлон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин i що вiн згорить разом з ним, почав хреститися. Однiєю рукою хрестився, а другою тримався за стiнку млина, закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям, здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як навiжений. Фiлоновi рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, вiн уже й поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов розжареним цвяхом: "А вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток, де лежало кiлька мiшкiв з — пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.
Опiвночi горiшнiй камiнь стерся, вломився, трiснула вiсь, млина заклинило, й вломилося крило, вiтряк затих, тiльки гудiв пiд буряним вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi.
А рано — вранцi у фiльварок прибiгла Лукина, вона добилася до пана й просила, щоб з Фiлоном її не одружували. Цiлувала пановi чоботи, а вiн бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби:
— Я дав слово. Воно — непорушне. Сьогоднi вдень чекай старостiв. Вiнчатися — увечерi.
Старости були в китаєвих шапках з квiтками i в червоних жупанах, вони вели молодого до молодої, за ними їхало ще двоє гайдукiв на конях, i коли Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.
— Татари, татари, — тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання не буде.
Свiтилок теж було двi — з васильками в косах i з свiчками iз ярого воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли iнший хлiб. До церкви молодих привезли на возi, а через подвiр'я молодого вели два боярини, тримаючи за вiдкиднi рукави жупана. Позаду йшли ще два боярини — гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан сказав перед цим: якщо укоїш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в останню мить, бояри натиснуть на курки.
Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi, й ходуном ходило євангелiє. Голос йому зривався, вiн заїкався й часто заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на молодих не дивився, i молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого очi були як цiвки пiстолiв, а Лукина свої очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли двi чорнi ями.
