ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Я не все зрозумiв, — на мить перебив Владислав, перемiнившись на обличчi. — Про отi торги. Який же товар? У неї — дитина, у вас — куля або шворка на шию? Так? А далi…
— Чекай ти! — махнув рукою Казимир. — А як шворка, то що? Тiльки трошки, було, посинiє… Ну — от… i збив мене з розповiдi. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.
— Вiн лишився сам?
— Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська на вишкiл i наказав навчити грамоти.
— I парубок не знає, хто вiн?
— Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича й що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким.
— I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав.
— Та вiн i не знав її. — I враз його обличчя стало серйозне. — А що вже вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене.
— Так, це важливо, що своєї мови не знає, — промовив Владислав. — Не знає рiдної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.
— Щось подiбне.
Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя.
— Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько.
— Це ж як поганий?
— Не можу сказати й як. Дуже.
Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався.
— Їдь звiдси.
— Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домi.
— Євнух, — таки гукнув навздогiн Казимир.
За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами тирло, пiд'їхала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихi вогники, але вiн не дав їм розгорiтися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв стукiт копит, а вiн все стояв прихилившись до лутки вiкна.
Якась думка звивалася на днi його серця — серед гнiву й злоби, серед глуму i насмiху над невдатним двоюрiдним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з — пiд землi вродився козачок у червоних чобiтках.
— Лукину, вишивальницю.
Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очi займають все обличчя. Такi були великi й зболенi. "Тьху ти…" — вилаявся про себе пан. I подумав, що з цiєю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива, вiдлюдькувата i якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищi? Пiдступитися ж до неї вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тодi нагороджувала любощами, не вiдомими Казимировi ранiше. Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька разiв пановi спогадувався ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж… Є щось у цiй дiвчинi. Була б вона шляхтянкою… Просто якби вiн був молодший i зумiв закохати її в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою, нiжнiстю, подарунками. Про таке вiн колись мрiяв. I такого йому не стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому маєтку.
— Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, — гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цiєї дiвчини.
Лукининi губи смикнулися, з темно — вишневих стали бiлими, а з куточкiв очей скотилися двi сльози.
— Я… я в тяжi, — прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло.
— Ну й бiда менi з цими дiвками, — спробував повернути все на жарт. — Ледве з якою пересплю, уже й понесла. — I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч насправдi це була четверта дiвчина, яка завагiтнiла вiд нього. Стояв, роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски чи Козине? Так Пiски зовсiм маленьке сiльце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба видавати замiж. Тут, у селi.
— Ти пiдеш замiж? — запитав голосом, що не викликав заперечення. — За кого б ти хотiла вийти замiж?
— Той… не вiзьме мене.
Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками.
— Накажу — вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти?
— За Фiлона.
— За якого Фiлона? — А сам поморщився, бо пригадав, що саме це iм'я шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання.
— За Фiлона Мальованого… — i знову затнулася. — Але вiн, мабуть, не схоче.
— Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Знаєш Лимарiв хутiр?
— Отого, що згорiв у хатi?
Лукина гаразд знала хутiр козака — полiсовщика Лимаря. Вiн був вольний козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч топив — та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня, хлiв лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад.
— Знаю, — прошелестiла сухими губами. — Лимар був вольний.
— Ага, був. Я купив обiйстя. — (Збрехав i не моргнув оком, просто всю Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). — Дарую тобi його i ще п'ять десятин землi. Хату збудуєте самi.
Казимир аж запишався власною щедрiстю. Ще жоднiй покритцi, навiть жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава, який би зроду — вiку не проявив такої великодушностi й щедростi. А ось вiн… хоче — дарує обiйстя, а хоче — викачають намазану дьогтем дiвку в пiр'ї i вивезуть у гнойовому возi за село.
— Рада? — помолодiло блиснув очима.
— Рада, — тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але в очах її роїлася якась неспокiйна думка.
— Останнi два рушники можеш залишити собi. Пов'яжеш ними старостiв. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. — По тих словах повернувся й вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi, нi в пам'ятi не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всiх iнших покинутих ним покриток…
* * *
Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi й збивали куряву, i вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тiм'ї блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу її, а далi обличчя й розгладив вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши, що краще спочатку побалакати з його батьками.
— Драстуйте вам у хату, з п'ятницею будьте здоровi, — мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько — високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям i неприємними очима. Колись, кажуть, тi очi були й добрi, й ласкавi — звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з них вивiялося, осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме ставили на лежанцi опару. Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Фiлон повечеряв ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли.
А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв на лавi, поклав бiля себе шапку й сказав:
— Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiшає.
— То ж яким побитом? — обережно запитав Оникiй, витираючи долонею рiденькi вусики.
— А таким — от, що треба вам женити сина.
— Самi про те клопочемось, та… — Оникiй скрушно ударився в поли.
Лизько всмiхнувся й крутнув вуса.
— Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З панської ласки йду до тебе в старости.
— Ой, — вхопилася за сухi груди Текля. — Василина ж мала ще. Лизько вдоволено засмiявся.
— Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
В хатi запала насторожена тиша.
— Кого ж це менi сватають? — обережно запитав Йосип.
— Не тобi, а Фiлоновi.
Всi, хто був у хатi, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потiшився переляком господарiв, суворо сказав:
— Василино, вийди з хати. — I, коли за дiвчиною зачинилися дверi, поважно мовив: — Будемо сватати Грищенкову Лукину.
— Ткачикову? — перепитав Йосип.
— Ткачикову.
— Це ту… покритку, — йойкнула Текля й заплакала. — За вiщо нам, за вiщо нам такий страм i така кара?
