Золотий Ра - Білик Іван Іванович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Уранці Демарат заявив ефорам, що відкидає обвинувачення Левтіхіда й проситиме допомоги в Дельф, оскільки не може виставити свідка-чоловіка:
— Хай за мене посвідчить чоловіче божество!
Ефори погодилися з молодим царем Демаратом, бо тільки двох з них переконали слова Левтіхіда й горбатого жерця, двоє геть відкинули обвинувачення, старійшина ж ефорів не зважився стати на той чи той бік. Усі полегшено відітхнули й охоче переклали відповідальність на срібнострілого бога. Того самого ранку двоє священних послів рушили верхи до Дельф, щоб запитати віщу Аполлонову жрицю-піфію: був покійний цар Арістон батьком Демарата чи ні? Один посол був од ефорів, а другий — од молодого царя.
Третім же був посол від царя Клеомена, але про нього знали тільки сам Клеомен та ще Левтіхід; цей посол виїхав колісницею, запряженою четвериком, з протилежної брами Спарти. В Клеомена був у Дельфах дуже зобов'язаний йому багатий громадянин Кобон. Ось до цього Кобона й прямував посол старішого царя Спарти.
Клеоменів посол повернувся з Дельф на дев'ятий день, а посли Демарата й ефорів — рівно за декаду. Відповідь піфії була сумна: «Демарат не син Арістона».
Найменше сподівався такої відповіді молодий цар. Упавши навколішки й звівши руки до неба, він захлинувся найтяжчими прокльонами, сам не знаючи, на чию голову, а потім зі сльозами розпачу в очах побіг додому й власноруч зарізав здавна призначеного Аполлонові пінно-білого бугая. Але не приніс його в жертву срібнострілому богові, який зрадив його, а звелів кинути в річку за Спартою на потраву ракам. Ще ніхто в Спарті й гадки не мав про те, як дельфіянин Клобон на догоду Клеоменові підкупив піфію Періаллу, а та за грубі гроші прорекла, що Демарат не син Арістона. Час — великий лікар від багатьох недуг тіла й душі. Демарат змирився зі своїм лихом, хоча був скинутий з престолу й на його місце сів Левтіхід. Обидва спартанські царі тепер були однаково підтоптані й однаково підлі. Спочатку Демарат мав намір дотримати свого слова й піти у вигнання на далекі острови, але Народні збори та герусія пригрозили вічним прокляттям.
І все-таки Клеомен та Левтіхід хотіли втішатися його нещастям зблизька. Вони навіть доручили Демаратові нагляд за проксенами, які піклувалися про гостей з інших держав і міст. Потім і сам Демарат вирішив, що не має права покидати рідний край: він зламав би власну клятву, чим викликав би на себе гнів небес. Адже він був певен своєї правоти, тільки Клеомен і Левтіхід якимось чином його ошукали, завівши в оману богів, — та істина рано чи пізно восторжествує. Отож Демарат лишився в Спарті чекати цього щасливого дня.
Між царями й тепер не було злагоди. Клеомен уже й шкодував, що своїми руками вивів на другий трон Левтіхіда, бо Левтіхід усі царські справи потроху перебрав до своїх рук. Демарат принаймні був хлопець відвертий і непідступний.
На святі Гімнопедій Демарат уперше сидів не на подіумі для почесних гостей, а серед простих спартіатів, і тільки здалеку позирав на геронтів, ефорів та обох царів. А коли в розпал урочистостей уквітчані вінками малюки пронесли священні дарунки, до Демарата підійшов раб нового царя.
— Цар Левтіхід прислав мене спитати, — нахабно прискалився ниций раб, — чи не крутить тобі в носі серед простого народу.
Демарат ударив капосного раба навідліг, розштовхав натовп і з непокритою головою поплентав додому, бо це вже переступало всіляку межу. Олімпійці надто довго зволікали а виведенням шахраїв на чисту воду.
Але перед мармуровими ворітьми рідного дому Демарат раптом став як стій. Уперше йому спало на думку щось дивне й навіть дике: а що, коли все справді так, як сказано в тому оракулі?.. Потім Демарат сам із себе посміявся й увійшов до воріт, але закіптюжений вівтар Зевса Домового знову примусив його завагатись. Невже мати ошукала його?..
Демарат звелів ілотам і рабам готуватись до великого жертвопринесення, коли ж вони згодом усе приготували й привели з господарського двору чорного бугая-третяка, він послав на жіночу половину по матір.
Цариці-вдови дуже довго не було, нарешті вона прийшла з покритою синім пеплосом головою й спинилась під колонадою. Над дворовим вівтарем звивався каламутний дим, раби вже білували чорну тушу, а похмурий погляд сина нічого доброго не провіщав. Темний пеплос на голові цариці-вдови здавався їй самій дуже доречним. Вогонь жертовника почав облизувати верхній шар полін, раби брали нутрощі та здір і мостили все це на вогнищі, й коли від гіркого диму в цариці Діодори запаморочилося в голові, Демарат уклав їй до рук брилу слизької жертовної печінки:
— Заклинаю тебе Зевсом сказати все як було!
З очей Діодори побігли сльози, скрапаючи на печінку призначеного цареві небесному бугая, а в ногах відчувалася страшенна слабість.
— Прожени звідси рабів, — попрохала вона.
— Хай усі чують, — ще дужче нахмурився Демарат, прочитавши в материних очах усю правду.
... Коли цар Арістон так підло розлучив її з коханим Агетом й одружився з нею сам, прогнавши з палацу другу дружину, Діодора вже була при надії на дитя. Сім місяців вона билась об ґрати своєї позолоченої в'язниці, не раз навіть зазіхала на власне життя, поки породила сина. То був Агетів син.
Почувши про його народження, цар Арістон усе збагнув, навіть люто вилаявся при ефорах, але вдома Діодора сказала йому крізь глузливий сміх:
— Такому дідові, як ти, личило б колисати онуків, а не мріяти про синів. За свою підлість кожен мусить платити, ну а ти приречений виховувати чуже дитя. Можеш послати на агору гінця й оголосити це на цілу Спарту.
Арістон не послав гінця, він любив Діодору серцем і розумом, шаліючи від її божественної краси, ладен терпіти за це які завгодно страждання й приниження, аби вона хоча б не бридила ним. Отой свій вигук в ефорії, нібито Демарат не його син, він оголосив жартом, привселюдно пестив Демарата й називав спадкоємцем трону.
Спарта поступово забула ті його так нерозважливо кинуті слова. Час і тут виявився могутнім лікарем, Арістон царствував іще добрих тридцять літ, до самого скону не зводив очей з найвродливішої жінки, якої Спарта вже не знала багато сторіч. А красуня-цариця все життя любила свого першого чоловіка Агета, хоч його в далекому вигнанні давно спіткала нагла смерть. Про свою першу й останню любов Діодора мала єдину пам'ять — то був її коханий син Демарат. Мати пожертвувала собою й дала йому щасливе дитинство та молодість, однак заздрісні небожителі не можуть довго терпіти щасливих людей.
Чутка про жертвопринесення в домі Демарата й визнання Діодори незабаром облетіла всю Спарту. Тепер уже й Демарат не вважав себе сином покійного царя, отже, мусив виконати дану ефорам клятву: піти в добровільне вигнання до кінця днів своїх, щоб не накликати гнів і прокляття олімпійців на себе та свій рід до п'ятого коліна. Адже він тоді був такий певний себе, що не завагався присягти навіть такою страшною клятвою.
Але ж Левтіхіда навчав якийсь лихий на Демарата бог. Новий сімдесятирічний цар прагнув до кінця насолодитись помстою над своїм переможеним суперником, Арістоновим байстрюком, який відбив у нього п'ятнадцятирічну доньку Хілона — Перкалу. Досі Левтіхід утримував Демарата в Спарті під страхом вічного прокляття йому та його синам, тепер на вимогу царів до вічного прокляття герусія додала й смертну кару. Та що таке суд смертних перед божим судом!
Демарат зібрався до Дельф по оракул. Левтіхід правильно розтлумачив його наміри й послав догоню за втікачем, та Демаратові пощастило перехитрити царську сторожу: дорога в Дельфи вела через Корінф, догоня й кинулася вздовж корінфської дороги, тим часом Демарат з товаришами подалися через Олімпію на захід і встигли переправитися на острів Закінф. Уже на березі острова переслідувачі схопили частину його супутників, а решту на чолі з Демаратом остров'яни сховали від спартанських лакуз.
Переслідуваний по п'ятах упертими до тупості найманцями Левтіхіда, Демарат опинивсь аж на малоазійських островах, які вже давно визнали зверхність перського царя Дарія. Перський цар із радістю привітав спартіатського царя-втікача, а в храмах Спарти проголошували вічне прокляття зрадникові.
