ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
— Нехай вiн на Лисiй Горi торгується.
Така жартiвлива балачка повторюється помiж них щоразу. Нечепа давно намiряється продати пасiку, але намiр той не доконечний, а може, й несерйозний. Хоч кожну нову зиму долає, як круту гору: обсiли старого болячки, а сил стає все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а вiн вагається. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду. А може, i не в покуту… Був i вiн гожим парубком, i присовувалися до нього близенько на колодках дiвчата, й покохала його чепурненька, веселенька Хiвря, може, й не козир — дiвка, але лицем бiла i станом струнка. А потiм валили вони з братом Зiновiєм у лiсi дубину на сохи для клунi, й дуб вломився, вдарив Трохима по спинi, i щось там трiснуло, й почав рости горб. Горб рiс пiвроку, далi перестав, а за цей час перестала до нього посмiхатися Хiвря. Небавом Трохим постерiг, що вона посмiхається його братовi Зiновiю. Трохим не вар'ював проти бога, покорився долi, вiддав свiй грунт i свою худобу Зiновiю, а сам пiшов у мандри. Жив при одному монастирi, потiм при другому, одначе послушенства не прийняв, прислуговував у церквi та трапезнiй, а далi в монастирськiй школi. Грамоту знав, почав читати книжки, вiд одного дяка навчився латини та польської мови. Потiм знову мандрував, побував аж на Афонi й, живий та неушкоджеиий, повернувся назад. Може, через те його не чiпали в дорозi, що горбатий, — взяти в нього нiчого, й на невiльничi роботи не гожий. А того, що чаїлося пiд темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрiвках. По тому знову жив при монастирях, вже сiчових, в Самарському монастирi навчав дiтей грамоти, пiсля Великої чуми два роки справляв уряд сiчового пiдписаря. I ось вже майже десять рокiв пасiчникує в Грушiвцi.
Сiрко лише вдає, що їздить прицiнюватися до Нечепиної пасiки, насправдi ж йому кортить порозмовляги з горбуном, вiдчути Трохимову тиху лагiднiсть i чистоту, яких не одiбрали всi жорстокостi i всi незугарностi свiту. Нечепина душа лишилася дитинно чиста i правдива. I через те любо погомонiти з пасiчником про те, що ж у свiтi iстинне, а що не iстинне, — про вселенський божий свiт i про самого бога, про багатство й бiднiсть, про вiйни близькi й дальнi, особливо тi, якi колись вiв Александр Македонський, про Древнiй Рим, про Рим новий, Вiзантiйський, про туркiв i татар, про свою українську землю, яка вона була колись, що про неї написали чужинськi мудрецi й що вiщують їй прийдешнi лiта. Багато земель обiйшов на своєму вiку Нечепа, багато прочитав у тих землях дивовижних книг, про все має свiй розмисл, а що той розмисл пiдкрiплений чистотою серця i непохитною вiрою — особливо поважний. I поставали перед Сiрком дивовижнi краї, нинi iснуючi й присипанi порохом лiт, за яким вже не видно й найвищих дахiв, i поставали люди, яким не було мiсця нi в християнськiм, нi в поганськiм раю, бо вiрили вони в iнших богiв i мали звичаї, про якi й чутка запала на землi. Гуло, як вулик, велетенське мiсто Рим, яке збирало данину майже з усього свiту й тонуло в розкошах, пропахло духмяними квiтами i кров'ю ворогiв та власних достойникiв (виходило, що кривавi чвари народилися разом з людьми), й стугонiли в полi залiзом грiзнi легiони, й ставали проти них у кривавiм герцi iншi народи, яких римляни вважали дикими, й помалу та потроху переможцi поглинули самих себе, й зводилися на руйновиську iншi могутнi держави, починали ткати нову нитку, а потiм та нитка виявлялася подiбною до старої — iсторiя повторювалася спочатку, всi iмперiї мали один i той же кiнець — безславний, i не можуть вони мати iншої долi, будують — бо свiй достаток на кiстках iнших народiв. Нечепа розповiдав про тi мiста так, неначе сам побував у них, звiдтам долинали навiть запахи, навiть духмянощi, й брязкiт мечiв, i зойки конаючих, i гуркiт колiсниць, i нiжна музика. Така вiн людина — Нечепа. Сiрко, окрiм того, що поважав Нечепу, вiдчував до нього спiвчуття й милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старiсть в самотинi. Отаман вiдгадував майже кожен порух Нечепиної душi, тiльки не подавав знаку, навпаки, намагався пiдбадьорити, пiдвеселити жартом. То, либонь, вiдгадували його власнi болi та втрати. Особливо подобалося Сiрковi, що Нечепа — повний безсрiбляник, мiг би забагатiти, зiбрати статок, бо бджоли до його рук iдуть, взяток дають добрий, але старий майже увесь мед вiддає на Сiч, насамперед сiчовим i самарським старцям. Сiрко подумав, що таких людей лишається все менше й менше, а може, ними й тримається людський рiд, бо святi — вони далеко й високо i прикладом для простих смертних бути не можуть.
Сiрко розсiдлав коня, пустив на попас, сiли з Нечепою на розстеленому кулi очерету, гомонiли. Пахло материнкою, яблуками, горiшиною, над усiм тим панував запах меду. В повiтрi стояло туге, медянисте гудiння, бджоли йшли хвиля за хвилею, — здавалося, їх видмухують з горiшини невидимi велетенськi вуста, — й танули в небi жовтими цятками.
— Це ж знову Пилип Курка прителiпається на кулiш, — вдавано поскаржився Нечепа. — Вiн твою, отамане, з'яву носом чує. Я його перепиню.
Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того цапканпя розраду, покинь Грушiвку Курка, на другий день згладиться звiдси й Нечепа. Сiрко те знає, посмiхається у вуса.
— Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.
— Чогось бджола втiкає з пасiки, — поскаржився Нечепа. — За минулий тиждень втекло три рої. Вже й водою свяченою кропив — не допомогло. Мабуть?таки, чує щось боже створiння, чує. Я вже й свiчки гробовницькi заготував, з воску жовтого…
— На вiск для тiєї свiчки, яку тобi вкладуть у руку, бджоли ще й перги не збирали. I квiтки ще тi не виросли, — сказав Сiрко. — Хитруєш, Трохиме, боїшся, що справдi приїхав пасiку торгувати.
Казав щиро, переконано, аби розвiяти хмарнi Нечепинi думки, — поважав старого вельми.
— Горб мiй почав болiти, нiколи не болiв, а тепер болить, — пропустив повз вуха Сiрковi слова Нечепа. — Може, то за грiхи мої. Не сповняю в цiй пустелi закону божого, буває, й святки плутаю, постiв не дотримуюся…
— Бог у серцi…
— А скверна все одно в животi. — Зненацька зморшки на Нечепиному обличчi розгладилися, й воно засвiтилося зсередини м'яким, добрим свiтлом. — А так же не хочеться полишати цю божу благодать, — i повiв рукою.
Верещала сиворакша в берестяних хащах, двiйко диких голубiв летiло над байраком. Сонце заплуталося в грушевiм гiллi, густе, червоне свiтло м'якими потоками лилося на землю.
— Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав? Сiрко звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив її на молоденьку яблуньку.
— Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. — Й подивився на сонце. — Ще тiльки великий пiдвечiрок.
— Зараз соку вточу, — заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з ним Сiрко, одначе ж отаман!
Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду. Зняв кунтуш, роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа тим часом принiс з льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував, дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв скiсок i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним розкинула листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної небесної проталини не було видно. Серед листя густо червонiли яблучка — маленькi й лискучi. Сiрко подумав, що навiть йому, воїновi, а не господарю, втямки, од чого це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.
Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство, й легiт — вiтерець ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, якої нiколи не помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне — для битви, якщо сонце, то високо чи низько — для битви ж, лiс — для засiки, рiчки — для байдакiв, а для серця — нiчого. Байдуже. Ось складе з себе уряд отаманський, заведе в байрацi пасiку, посадить башта — нець… Отакий, як у Нечепи. Щоб кавуни — як голови… Кавуни… Козачi голови. А зелене бадилля — то оселедцi.
…Оселедцi метляються над водою, та ще виблискують гострi вiстря ножiв. Стрибає, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi як розсипаний жар, а рiка заломлює ноги, а рiка густа, як дьоготь, — намагається втягнути козака в глибину. Сiрко гребе обома руками, ножа тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорi, що блищить над самим обрiєм. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки й тихо побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого берега йшли згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла по мокрiй одежi, й тiло струшував дрiж, а вiн стискав зуби, аби не цокотiли. Хтось приглушено чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко пiдвiвся. Так само згинцi пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав, коли вигулькне з хмари мiсяць. Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона накрила й шляхтянський табiр. Десь поруч має бути нiмецький редут. Увечерi вони видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман i сказав, що редут укгрунтовано слабко.
