ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Чого ж не виспiвали кобзарi? Об чiм мовчать бандури i кобзи? Вони не спiвали того, як шляхта привезла i поставила на землянi кучугури — бурти новi гармати, як пiшов дощ i не втихав три днi й три ночi, як розмокла земля i чорна багнюка натiкали в дранi козацькi чоботи, як шляхта вимагала видати Хмельницького Тимоша i Богуна i як ревiла тисячоголосе: "Ставай у плуг, бидло, ставай у плуг", як ляхи не хотiли приймати жодних умов на примирення, хоч козацькi посланцi нагадували королю, що тричi щадили переможеного ворога i самого короля, випускаючи його з оточеного i вже скураного табору, як влетiла в табiр чутка, буцiм Хмельницький повернувся, й пiднiсся козачий дух понад кошлатi дощовi хмари, i як та чутка не справдилася…
I як увечерi в недiлю козаки почали будувати три гатки, як кидали в прокляте болото вози, сiдла, кунтушi, чоботи, шапки, навiть порохiвницi та капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати i вдарили по шляхетськiй залозi, що чатувала по той бiк болота, i як прикривали той трагiчний вiдступ козаки — голоколiнчики, посполитi, стояли з косами насупроти супостата, та не вистояли до кiнця, й останнi кодаки кинулися на гатки овулом, i розламалися гатки, й чимало козакiв потонуло в болотi.
Про те кобзарi не спiвають. Либонь, чинять правдиво: тiльки перемоги, що закарбувалися в пiснях, роблять невiльникiв смiливцями, тiльки побiднi погуки — яса — роблять їх вiльними. Люди можуть лишатися в неволi, а пiснi — нiколи в свiтi. Вони перейдуть у спадок дiтям, онукам, правнукам, чистi, правдивi, величнi. I що вам до того, як брiв через болото по горло у водi молодий козацький сотник Iван Сiрко i як гарматна картеч перемiшувала з чорним багном бiлi лiлеї i зелене латаття. Латаття i лiлеї виростуть знову. I виростуть сини у Сiрка… Сини не виростуть. Виростуть дочки, вони народять онукiв. А вже тi народять синiв. Може, через двiстi, триста рокiв ймення такого — Iван i прiзвища — Сiрко не лишиться на Українi. Його правнуки матимуть iншi iмена й iншi прiзвища. Одначе лишиться пiсня. Про тих триста, якi поклали за лiпше померти, нiж пiти у неволю, i про всiх iнших, якi чесно, до останнього вiддиху служили своїй рiднiй землi. Пiсня закарбує навiки одне iм'я — Україну, во вiки вiкiв свiдчитиме тим, хто її спiватиме, що вони — народ вiльний. О внуки й правнуки! Ви оратимете це поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напоєна кров'ю. Що й земля ця масна й багата, бо обпилася кровi. I колос важкий, повнозерний, бо вирiс на тiй землi I раптом тривожно стиснулося серце. А чи ж спiватимуть?" Боже, — прошепотiв, — скажи менi, подай знак: намарнi чи не намарнi нашi жертви i вся оця руїна, овдовiлi матерi, посиротiлi дiти? Вiдкрий менi помисли свої, дай прозрiти майбутнє вiтчизни моєї. Без неї не мислю життя свого й прокляну внукiв, якщо вони забудуть пролиту батьками кров, зневажать нашу звитягу i нашi муки. Готовий стати сеї ж митi перед судом твоїм, тiльки скажи, що все, що посилаєш народу моєму, не в безконечну покару, а в майбутню славу".
Лежав iз заплющеними очима. Перед ними майорiло щось червоне, здавалося — трiпоче на вiтрi корогва. Поволi розплющив гарячi повiки. Якийсь час лежав непорушно. Виринав iз власних думок. Неначе з глибокого виру.
Рiзко випростав з — пiд голови руки, сiв. Стрельнуло в груди, рiзонуло в боцi. У кiстках, у суглобах, у всьому тiлi зачаїлися берестецькi, чортомлицькi i всi iншi тумани i вже не виходили звiдти. Аж не вiрилося цiєї свiтлої, ясної днини, що на цьому благословенному Великому Лузi можуть бродити такi пiдступнi тумани i дути такi палючi вiтри. У половини запорожцiв хворi суглоби, i чимало їх вихаркують з легенiв туман разом з кров'ю. Цiєї ось, останньої, що минула, осенi й Сiрка скувала хвороба, бiльше мiсяця ходив, як дiд Око. Дiд Око, колишнiй запорозький дозорець, просидiв пiввiку в очеретах, Оковi вiсiмдесят дев'ять, найстарiший сiчовий дiд, простуднi хвороби не скрутили його, як iнших, а поставили правця, вiн ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиляє, далеко бачить, i, мабуть, через те, що бiль не полишає його тiла, всiх банiтує. Скрiзь бачить недбальство, несповнення старих звичаїв i шпетить кожного, кого здибає. Були спровадили старого в сiчовий монастир, але там йому не сподобалося, порядки там суворi, чернецькi, сварити нiкого, i вiн утiк. Й знову швендяє по сiчових вулицях та хрестить усiх зустрiчних скоромними словами, не зачiпає лише Сiрка, либонь, через те, що Сiрко побував у таких щимках, у таких сiчах, якi й Оковi не снилися.
Болячки отаман долає, про болi свої мовчить. I знає, що це ще таки не старiсть. Десь вона бродить неподалiк, чалапає босими ногами поза куренем, а в курiнь поткнутися боїться. Ще мiцна у Сiрка рука i дух його незборимий. I хочеться йому звершити багато, хочеться i далi жити в крутежi й кипiннi. Старiсть починається з обмеження хотiнь."Що з того буде? Та нiчого, як i з усього iншого". Саме так: тiло ще мiцне, але душа прагне все менше й менше. I врештi всi бажання збiгаються в одну маленьку крапку, яка може тлiти довго, як iскра на жаринi.
Сидiти на колодi й думати про щось своє, упокоритися лагiднiй днинi й медянистому гудiнню бджiл?.. Нi, ще рано. Хочеться iншого. I, аж тепер зрозумiв, хотiтиметься до самої смертi. Його серце не упокоїться нiколи — i думка поривається з цього медяного раю в широкий степ, на сiчовий майдан, на весь неозорий майдан український, у той вихор, в якому прокружляв без спочинку понад сорок рокiв. Вiн кружляв, як ластiвка в табунi кiбчикiв. Летiти тiльки прямо — то смерть. А вiн таки здебiльшого й летiв так, не терпiв глухих завулкiв i темних суточок. А доля шарпала його раз по раз, кидала на тини i на мури, вiн випростувався i йшов далi. Тодi вiн ще не знав цих слiв: "Нужда закон змiнює". Законом був заповiт батькiв i славних лицарiв рiдної землi. А вихри ставали дедалi дужчi, i вже не видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили й деякi друзi, i, щоб не видати таємниць всього товариства, щоб ворог не вистинав вiйська, iнодi самому доводилося "змiнювати закон". А серце й далi не мирилося з тим, завдавало катiвницьких мук. Вiн карається й нинi, каратиметься й далi, до могили, i, мабуть, у могилi, що не змiг звершити задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руцi. На спокiй не має права.
Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов до куреня. Сонце вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в кузнi колесо, здавалося, ще мить — i покотиться по схилу та запалить лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав гострий горб i крайок бриля.
Кулiш варили пiд старою грушею — пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох тертий, а Пилип Курка принiс варених ракiв. Вiн таки не припiзнився, прийшов, коли кулiш уже умлiвав на жару, пафкаючи тугими, гарячими бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового вiку у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким, як мантачка, носом i довгими вусами. Пилип Курка — колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся вiд свого сану i перейшов у запорожцi, а по кiлькох роках — у сiчовi пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника й боялися. За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що пострiлював червоними iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими очима. Пес i справдi був недобрий, нишковий, нападав спотиньга — без голосу, мiг хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду не тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу слiдом за господарем волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа тримав песика маленького, розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь з'яву, на кожного звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг пасiку, а при небезпецi ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там сидiв i тодi, коли на пасiцi з'являвся Пилип Курка з Гадом. Сiрко на мить приплющив очi (спомини сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса… Висить посеред двору закопчений казанок, i бiлий дим стелиться попiд лiсяним хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирхає од диму, й кашляє, похлипнувшись димом, батько, одганяє дим од обличчя баранячою шапкою. Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi, i двi крутi, веселi — од диму — сльозини викотилися з очей, поблискують, неначе крапельки соснової живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi..
