ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю й згадувати. Що тут i хати кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi! А для нього найкрасивiшi тi — гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже, що за тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?!
Вiн давно пробудився од дрiмоти, сидiв i розмiрковував. Хiба можна одтрутити вiд серця все своє тiльки через те, що тут кращi будiвлi, зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь є ще барвистiшi й плоди солодшi — звiдкiлясь їх возять на базар, вiн бачив сам, навiть куштував. Для них найкращi цi, для нього — жовтi пахучi грушки, якi рясно капотiли на зелений морiг перед хатою, їм до серця тонкi, тягучi пiснi, а йому — iншi: широкi, голоснi, в якi влився степ, повноводi рiки; й швидкi, веселi, як заметiлi або вихор навеснi. Вiн забув сказати про пiснi Килiянi. Скаже обов'язково… Якщо йому ще випаде хоч побачити її. Вiн знав: йому лишилося одне — думати про Килiяну i про своє минуле життя. Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато думок. Що вiн звершив у ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто обороняв вiтчизну. Отже, хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв не має. Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки його. Сам вiн мовби звiльнився вiд усього суєтного, i в душi в нього — тиша. Там бiлiють снiги.
Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною?
Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн поглянув туди й побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не бачив його очей, їх забирав морок, а тiльки постать — брудно — сiру, тонку, наструнену, насторожену. А по хвилi згори долинув iнший згук, приглушений тупiт, скрегiт залiза. Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з їжею, Лаврiн здогадався з постатi кайданника. Либонь, той сидiв тут давно й вивчив ходу та побрязк доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними завiсами дверi, на пiдлогу поруч Лаврiна впала свiтла пляма, — здавалося, хтось кинув згори бiлу шматину, — й долинув густий, трохи iржавий голос, що чомусь нагадував скрип дверей:
— Невiрний, пiдiйди сюди.
Те могло стосуватися тiльки Лаврiна, адже другий в'язень був прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв.
— Пiднiмися вище, — наказав той самий голос. Лаврiн ступив на три сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло сонця, ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн запам'ятав його, коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки — вiсiм, на четвертiй од низу зараз стояв, а на другiй од верху — турок чи, може, й не турок, а той чоловiк, що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось.
Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами, здавалося, рвав їх, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо вже розумiв по — турецьки, втямив тiльки кiлька слiв: "гяур оглу" — гяурове порiддя, та" аллахю екбер" — великий аллах, повторене кiлька разiв.
Тодi обiзвався той, що стояв нижче, — товмач.
— Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, — сказав вiн. — Милостi сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiдає за що. Великий вiзир дарує тобi життя. Тобi й твоїй дiвцi. I то не вся благодiйнiсть великого вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi, де вас налапали, — товмач проскрипiв смiхом, — а на сiннику чи й перинi. Вона стане твоєю дружиною. Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста — як корали, перса — як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру за його доброту та щедрiсть.
Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця збагнути його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься аллаху? Хто стане мужем i жоною? Й чого хочуть од нього цi люди? Вони прийшли насмiхатися? Бо цей — ось скрипить смiхом, а той щось гиркає згори. Вiн добре чув" порiддя гяурiв", а товмач плете якiсь кошi.
Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще й вiд того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову.
— Ти даремно смiєшся, товмачу, — кинув суворо. — Й даремно кажеш менi не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову.
— Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн би наказав одрубати тобi голову й викинути її собакам. Одначе вiн принiс велiння великого вiзира. За яким ти одружишся з тiєю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi.
Лаврiн уловив приязнь у голосi товмача. А вже вiдтак повiрив його словам. Щемка хвиля залила йому душу. Вона аж струснула його гарячим дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли сльози. Чи то басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн не вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi показали до нього таке милосердя. Не знанi йому, на помостах високих, до яких не мiг дотягнутись навiть думкою, вони пам'ятали про нього, дарували йому волю й любов. Либонь, не все те, що казали про басурманiв, правда. Високi люди їхнього краю мають великi серця та чистi душi…
Та враз щось холодне, тверде пройшло крiзь тi думки, I радiсть упала, як падає пiдтята на льоту птаха."Бiсмiлла" [33]. Тiльки тепер Лаврiн осягнув все. Йому здавалося, в головi щось перевертається, там кремсає гострий i холодний нiж. Такого не видiлося i в найжахнiших снах. Думав про все, а про те, що вiд нього зажадають запродати свiй край, вiру, — жодного разу. Може, через те, що був простим козаком, а чував — такого поганини домагаються вiд людей вельможних. Його ж нiхто нiде не знав, вiн нiчого не мав, опрiч рук та нiг, опрiч молодої сили, на яку ласились турки i яку мусив їм оддавати й оддавав. Тим, меншим туркам, було досить вичавленої з нього сили. А цi хотiли взяти в нього таке, на одну думку про що в нього хололо в душi.
— Але ж, товмачу, ми християни, — мовив приголомшено, i його голос глухо одбився в пiдземеллi.
— Дурний ти, чоловiче, як таврський вiслюк. Думаєш, твоєму боговi веселiше бачити твою смерть, нiж турецькому твоє щастя? Я теж не турок, а от прийняв шарiат. I бачиш, мiй бог не покарав мене. Живу в щастi й радостi, яких зроду не знав на своїй землi. Повiр менi, тут яснiше небо й щедрiший бог.
— Я козак, запорожець…
— Та хто б ти там не був, — уже сердився товмач. — Вiдаєш, куди веде тебе твiй язик? То будуть страшнi тортури. Викинь з голови дурницi. Бачиш, он свiтить сонце. Поспiшай…
Справдi, ага вже збагнув, що Лаврiн вiдмовляється, й наказував товмачевi вийти з кам'яницi. Вiн, либонь, зрадiв тому, бо реготав i те й знай повторював:
— Вай кьопек! Вай кьопек! [34]
I враз Лаврiновi щось розпросталося в грудях, вiн вiдчув себе вiльно й певно. Вiн знав, що тому не бувати, шо нiякою найстрашнiшою мукою не запродасть широкий степ, зеленi луки, Днiпро, товариство, сивого отамана, котрий навчав його правди, любовi та ненавистi. Не раз бачив, як незворушний i звитяжний отаман крадькома витирав сльози од щирої кобзаревої пiснi про витоптане копитами ворожих коней поле й порубанi дiти. Лазрiн i сам зазнав того потопту. За цi пiвроку по його душi прочовгало стiльки пiдошов, стiльки на неї впало злих слiв, зневажливих поглядiв, презирства, як тiльки вона й витримала. Тут усе кричало: я турок, я правовiрний, людина, а ти й твої одноплемiннi за морем — собаки, невiрнi, товчи їх, вбивай, рiж. Той крик обступив його з усiх бокiв, сповнив iншої, нової любовi до рiдного краю й ненавистi до ворогiв. Тiльки тут, серед цих гарячих скель, дурманних чужих запахiв, зрозумiв до кiнця, що таке рiдна земля й рiдний народ. Чому гинуть за них у лютих битвах козаки, чому край рiдного поля стiльки лiт стоїть його добрий i сумирний дядько Мокiй Сироватка. Йому аж запекло в грудях, i сповнилося гордощами серце за простого козака — Мокiя Сироватку. Тiєї митi вiн побачив його зовсiм по — iншому, не нужденним чоловiком, не сiромахою, а гордим мужем, звитяжцем, який тримає на своїх плечах усе Козацьке Поле, i Великий Луг, i Сiч, i всю Україну. Таким i справдi був його дядько. Тепер знав доконечно: всi чорнi сили свiту не змусять його вiдцуратися батькiвщини.
