ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
В Туреччинi та й на брамi кам'янiй
Там сидiли два братчики молоди.
Один сперся на поручи, задумався,
Дрiбненькими сльозоньками оплакався.
Другий його до сердечка притуляє:
"Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
Якa красна Туреччина — подивися!"
"Добре ж тобi, милий брате, говорити,
Коли менi в Туреччинi тяжко жити.
В Туреччинi нема бога анi вiри,
В Туреччинi самi турки, всi безвiри".
Народна пiсня
Лаврiновi снилися чорно — бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами. Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться лiтати нiколи й що тут просто щось не так, й тодi ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у свiй перший полiт.
Вiн хотiв упiймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливiша мить їхнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити її й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнiзда сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр — бачив порожнє гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi кружеляли вгорi й радiсно та тривожно клекотiли. То були їхнi птахи — його й отамановi. Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од гармати, Лаврiн допомагав йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й росло i вже було Лаврiновi по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирiю. Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на їхньому куренi стояло порожнє. Сiрко ходив посмутнiлий i все мовби до чогось прислухався.
Але таке бувало рiдко. Їхнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги своїх дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд.
Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi краї. Небавом поверталися з вирiю справжнi хазяї й починали одбирати в займанцiв свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто. Не раз вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, — з грудей птаха цебенiла кров. Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами.
Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першої митi польоту так i не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що — не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно — бiле видиво, але кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а далi розвiялося зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт, а вiн ще перехрещений двома металевими прутами. Вiдчуття волi й чогось важкого переплелися — Лаврiновi аж наморочилось у головi.
Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морської трави у ближньому вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та ногу iнший в'язень. Був сивий, як старий лунь, худий i мовчазний, як смерть. Або, може, зовсiм не мав язика; Лаврiн кiлька разiв намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина, здавалося, вiн зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же вiн їв? Вчора ввечерi їм обом принесли осклизлої i смердючої юшки — чорби, потiм наглядач, грек, забрав порожнi миски. Мабуть, за довге сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам'ять, умiння говорити.
Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто вiн? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав.
Лаврiн сидiв у задушливому пiдземеллi вiд учорашнього ранку. їх з Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на снiпок прив'ялої трави, вiн дрiмав бiля неї, прихилившись до теплого камiння. Того вечора Лаврiн думав, що їм треба помiняти сховок. Одначе, мабуть, те не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би їх. Шкода, що злегковажив погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв у сад аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й овочами, голих до пояса носильникiв у шкiряних капелюхах, брудних погоничiв мулiв у стоптаних до голої пiдошви чариках, вирячкуватих, з пергаментними обличчями курiїв гидотного зiлля зi схованими пiд одяг ножами. Вони прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз потвердити шарiат [32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори. Вони хапали все, що траплялося пiд руку; все їстiвне пожирали, неїстiвне ховали пiд брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, вiн, мабуть, злякався натовпу дужче за Перехреста.
Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. Їх обох забили б на смерть, якби не прийшла варта. Вартiвничi загородили їх списами и перевели сюди, до фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з Килiяною — не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на жiнцi бiльша, нiж на чоловiковi. Й вiд того, що не може нiчим допомогти Килiянi, що мовби спричинився до лиха i їй, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чекає його — скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього чоловiка, — майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило на якийсь час — то тiльки любов, а думка й далi лишалася в неволi, й не було їй просвiтку. Коли б тiльки чимось допомогти Килiянi, якось порятувати її. Шкода, що тодi, коли їх вели, йому нiчого не спало на думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом затягнув її в сад або обпоїв якимсь зiллям… Мабуть, у те не повiрили б. А може, й повiрили, прийняли виправдання такої гарної дiвчини, щоб оддати її якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од тої думки. Лiпше нехай погинуть обоє.
Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна, вперся в них лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо пам'ятав, де вiн є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати пiдстругала сiнешню долiвку лопатою. В лiвому кутку сiней, за дверима, на куцiй жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища дивився вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi, й дивився вниз. Оце вся їхня худоба. Бо ж пан забрав увесь дiдiвський статок, а їх запровадив у чужу хату.
А в хатi — ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стiл, а вночi ще й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику — полумисок i кiлька черепкiв. З них вони їли. Верстат займав майже всю хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими для панського двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi долю. Про лиху долю вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до хати. Там од ранку до ночi стукотiла ляда i бiгав по туго натягнених нитках маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати не дозволяла навiть доторкнутися до них. То були тонкi, дорогi нитки. Вiд них, од тонкого ткання, мати й ослiпла.
Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть вони обливали йому теплом серце. Зелена груша, три курки, кiт — усе те було його, i маленький ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони — не їхнi, але й його. Бо вони — дитинство.
