Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Але ніхто не почув слів. Вже голосніше вона сказала:

– Путшо! Пракседо! Сідайте їжте самі.

Бородатий Путша і Пракседа, що порались біля вогнища, сіли до столу в кутку, де горів світильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадібно, розриваючи м’ясо руками, заходились їсти.

– І ти, Малко, їж, – тихо промовила ключниця, помітивши, що дівчина стоїть серед хижі.

Малуша сіла й собі. Залишки з княжого столу були такі смачні. Але їла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сиділа стомлена в куточку. Мало їла вона й через те, що відчувала на собі очі дівчини Пракседи. Ці очі були хижі, злі, а чому – того не знала Малуша.

5

Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечі у холодній, убогій хижі батька?! А княжий двір багатий, і дворяни – неабиякі люди, їм заздрить весь город. Під рукою в ключниці Ярини Малуші буде добре, вона підросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь із гриднів тут, на Горі?!

«Ні, – думав він, – не по правді діють наші гридні, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустріла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двір княжий».

Тому Добриня дуже зрадів, коли, повертаючись від княжого терема, куди він одвів Малушу, побачив коло своєї хижі якогось гридня, а придивившись, пізнав у ньому Тура.

– Не спиш? – здивувався Добриня.

– Тільки-но прокинувся, вийшов, – відповів Тур, хоч справді прокинувся разом з Добринею і тоді ж вийшов з хижі, стояв під стіною, чув, як Добриня будив Малушу, пішов з нею.

– Я оце Малушу одводив, – сказав Добриня.

– Куди?

– На княжому дворі вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих теремах…

– У теремах? – щиро здивувався Тур.

– А так… побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, веліла привести до себе.

– То це не в теремах, а коло Ярини, на кухні, – полегшено зітхнув і стиха засміявся Тур. – Що ж, Добринє, це добре.

Він помовчав трохи й додав:

– Бач, Добринє, немарно я говорив, що коли жона під щитом виїжджає на Гору, то жде її тут велика честь і щастя.

– Ой Туре, Туре, – відповів Добриня, – де вже нам та честь і щастя. Горе та лихо поруч з нами ходять.

– Хто знає, – відповів на це Тур. – Ти на себе, гридня, не рівняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малуші і коли їй поможуть добрі люди.

– Що ти говориш, Туре! – запально крикнув Добриня. – Потрапити до княжого терема – велике щастя!

– Темні тереми княжі, – сказав дуже тихо Тур, – і не відаємо ми, що там буває… Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.

– Дивний ти чоловік! – вирвалось тоді в Добрині. – Малуша справді виїхала на Гору під щитом, вже вона потрапила до терема, далі буде ще краще.

Тур нічого не відповів на його слова. Спохмурнілий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв він і дивився на городниці, за якими починав ясніти світанок.

Хіба міг сказати Добрині Тур, як багато пережив він за останні дні й ночі, полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надіявся…

Розділ четвертий

1

Увесь день не стухав вогонь у хижі, тричі ставила Пракседа на жар корчажці, і тричі ключниця Ярина раз за разом починала бігати від княжої стравниці до хижі.

А й крім того в ключниці вистачало діла. Немарно вона носила біля пояса цілу низку ключів – на її руках був княжий терем, ключі від усіх клітей.

Правда, і в теремі, і біля клітей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всім доглянути, все одімкнути й замкнути. І хоч вечеряли в княжій стравниці, як і по всій Горі, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князі повечеряли, Ярина відпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потім пішла спочивати й Пракседа, і тоді в стравниці залишились тільки ключниця й Малуша.

– Почекай, – промовила Ярина, – а де ж ти нині спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що відповісти ключниці. Ключниця замислилась, тепла посмішка на якусь мить зігріла її обличчя.

– Добре, – нарешті сказала вона. – Коли так, ходімо зі мною.

Вони зайшли до якоїсь хлівини, що була прибудована недалеко від стравниці до стіни терема. Хлівина мала невелике, заґратоване залізними прутами віконце, через яке знадвору вривався місячний промінь. Переступивши поріг, Малуша побачила голі дерев’яні стіни, тверде ліжко, скриню біля нього. В протилежній стіні пробиті були ще одні двері, зараз замкнуті.

– Часом і вночі кличуть до терема, – сказала Ярина, показавши рукою на двері. – Як захочеться матінці княгині. Але де мені тебе покласти? – безпорадно озирнулась вона.

– Я ляжу долі, – відповіла Малуша. – Звикла я й дома так спати.

– Ну, то й лягай, – згодилась Ярина, – все ж ліпше буде, ніж на голубнику.

Вона підняла ляду скрині, дістала ряднину, взяла з свого ложа узголовник і дала все це Малуші.

– Стелись і спи, – ласкаво додала ключниця, – нам, унотько [52], треба рано вставати.

Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б – спала просто на землі. І зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязі із зеленими камінчиками, поклала все це недалеко від себе на землю й лягла сама на ряднині.

Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлівиною, ходять люди, кілька разів долинули грубі голоси десь із-за стіни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключниці Ярини, що сиділа, одкинувшись головою до стіни, на ліжку й дивилась на місяць. Потім сон підхопив Малушу й поніс на своїх крилах у тьмяні простори.

Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рівне дихання, але сама не могла спати. Вона сиділа й згадувала, як колись привезли її на Гору і як вона спала тут, у хлібині, на тому ж місці, де спить Малуша.

Місячний промінь повз по долівці, дійшов до голови Малуші, освітив її бліде, спокійне обличчя, заплющені очі, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясі й усерязях, запаливши в камінцях таємничі зелені вогники.

Ключниця Ярина довго дивилась на ці звабні вогні. Що віщує дівчині цей камінь? Потім ключниця стала на коліна, помолилась за себе і поклала хрест за дівчину.

Малуші щастило. Ярина мала під своєю рукою чимало дворян – у княжому теремі, біля клітей, скрізь у дворі. І на кухні в неї була дівчина-переяславка Пракседа – тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею. Чому так сталось – хто знає, певне, полюбилась вона ключниці Ярині.

Через те, куди б Ярина не йшла і що б не робила, завжди брала з собою тільки Малушу. У кліті, в комори, в медуші й бретяниці – скрізь вона йшла з Малушею, те показувала, те веліла взяти.

Малуша побачила й князів, кроки яких і голоси до них тільки долітали. Побачила вона їх з темної кухні, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що підпирала стелю. Малуша бачила, як відчинились двері і до стравниці зайшла літня жінка у темній, сріблом шитій одежі, два юнаки у світлих, підперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кілька старих чоловіків у чорних платнах, із золотими гривнами на шиях.

Малуша не знала нікого з них, але Пракседа, горда з того, що знає більше, ніж Малуша, і що може цим похвалитись, пояснювала:

– Ота жінка – княгиня, воєвода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичі: з світлим волоссям – Святослав, темний – Уліб… який тобі більше подобається? Мені – Уліб… Адже він кращий від Святослава!

Малуша нічого їй не відповіла, бо з стравниці до кухні раптом вбігла ключниця Ярина.

– Чого ви шепчетесь? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчіш, хутчіш!