Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Так того ранку Малуші й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Діла у них на кухні вистачало.
Невдовзі після цього Ярина захворіла. Звичайно, причиною цього була старість, літа, але найбільше важило, мабуть, те, що почалась осінь, негода, сльота. То для Малуші в хлівині ключниці був рай, а Ярині з хворими кістьми слід було б жити вже в теплі та дозвіллі. Не в теремах, а бодай у теплій хижі. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горіла вогнем.
Малуша доглядала стару, всю ніч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.
Пізно вночі ключниця сказала:
– Мабуть, доведеться тобі, Малко, стати на моє місце в стравниці.
– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.
– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумієш?
– Коли велиш, все зроблю.
І, лежачи на твердому своєму ліжку, Ярина довго розповідала, як годиться входити до стравниці, вклонятись князям, подавати їм страви.
Малуша сиділа біля ліжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповідає все це їй не при своєму умі, а марить у тяжкій хворобі.
Проте тільки за стінами Гори почало дніти, Ярина встала, одяглась, помолилась і пішла до кухні. Малуша пішла слідом за нею і, помітивши, що ключниця аж хитається, кілька разів подавала їй руку: вона боялась, що стара жінка впаде.
Поратись того дня ключниці Ярині було дуже важко. І сталось все зовсім не так, як гадала Малуша. Вони всі разом вчасно приготували страви; коли князі увійшли до стравниці, їм, як і завжди, назустріч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:
– Малушо! Іди за мною і роби, як я говорила.
Малуша зрозуміла, що їй доведеться вийти до стравниці, швидко причепурилась, пішла слідом за ключницею. У стравниці вона стала біля порога, низько, як веліла Ярина, вклонилась княгині й княжичам, потім підвела голову.
Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе дивитись в обличчя княгині, побачила сиве волосся, гострі очі, стиснуті уста.
– Як тебе звуть? – запитала княгиня.
– Малуша, – відповіла дівчина.
– Що ж, спробуємо, – промовила княгиня. – Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухні, а ти порайся тут, у стравниці.
Малуша ще раз низько вклонилась князям.
І вона цього дня робила все так само, як і Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала міцні руки, швидкі ноги.
Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку відчувала на собі гострий погляд княгині Ольги, розуміла, що вона слідкує за нею. Молода дівчина ніяковіла, тремтіла, боялась, бо знала, що від одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. І все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бігала з стравниці до кухні, носила сніданок, приймала посуд. Нарешті вона помітила, що княгиня вже не слідкує за нею, і їй стало набагато легше, вільніше. Наприкінці ж снідання княгиня обернулась до неї, сказала, ніби гривну подарувала:
– Либонь, ти зумієш, дівчино, працювати. Так і роби надалі.
І навіть Ярина, що сиділа й спочивала в кухні увесь час, поки молода її помічниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожніла і коли всі вони – Путша, Малуша, Пракседа – сіли снідати:
– Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер і буде. А коли б то ти знала, – додала вона, – як важко потрапити робі до стравниці, а ще більше – служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла…
Ярина не кінчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозуміле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сиділа за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась і притьмом вискочила з кухні.
Усі дивились їй услід, а Малуша хотіла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседі.
– Вона, либонь, подавилась.
Ключниця Ярина похитала головою.
– Не треба… Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!
Але вона так і не знала, що ж сталось з Пракседою, і Малуша цього не знала.
– Ти, Малко, про це не думай, – тільки й промовила ключниця. – Працюєш ти і працюватимеш. На тобі ось ключі, піди в кліті, принеси веприни й борошна.
І вона дала Малуші ключі від клітей. Це не лякало Малушу – вони вже не раз ходили туди разом, піде тепер і все зробить сама.
2
Після смерті Анта у житті любечан сталося щось значиме. На перший погляд здавалось, не змінилося нічого. Що могли важити життя й смерть однієї людини – Анта чи когось іншого?!
У Любечі і навкруг у землях були брані, що забирали багато сміливих, звитяжних людей, – а хіба це впливало на життя?
Над Любечем прокочувались важкі морові хвороби, що косили безліч люду, та й без того що не літо загибали й загибали люди – хто в Дніпрі, хто на ловах, хто під деревом у лісі, а хто – звичайною правдивою смертю. І знову ж це не зупиняло життя, живі швидко забували мертвих, молоді росли на зміну старим.
І те, що Ант був старійшиною, також нібито нічого не важило, бо він давно вже не робив суду людям, не він від роду свого, а княжі мужі збирали з Любеча дань, не він, а знову ж княжі мужі ставили уроки й устави, не він, а княжі мужі кликали людей на брань, робили суд і правду.
До Анта, коли він був живий, звертались тільки тоді, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, які водилось зачинати комусь із старших. Ант умів принести жертву, на святах він стояв попереду всіх із посохом у руках і на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечі все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш і менш людей збиралось на старі свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн – їм Ант з його старими поконами стояв на заваді.
І так було не тільки в Любечі, айв усіх селах над Дніпром – нижче, де здавна сидів рід хоробричів, вище – у сварогів, що одвіку кували мечі, за Дніпром – у рудаків, які збирали на болотах руду, і на високих горах правого берега, де жив славетний рід Турів.
Тож, коли Ант помер, усім здавалось, що з його смертю нічого особливого не трапилося, – була людина – і не стало її, хіба смерть одного може змінити життя?
Нікому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось більше – старі закони й покон батьків. Не Ант забрав їх з собою в землю – їх давно вже підточувала й руйнувала якась сила, що увірвалася, як тать, у село над Дніпром і невблаганно змінювала основи життя, змінювала людей, їхні душі.
Так буває, коли на Дніпрі часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вітер рве й вихрить над льодами, вже потріскались, покололись вони, але Дніпро не може скинути крижаного покрову, жде.
І раптом у безмов’ї над рікою лунає тріск і гук – одна якась крижина одривається від берега, летить на інші, підіймає сліпучу хмару бризок, розколюється, тріщить, зникає в глибині.
Досить було цій одній крижині одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, тріщать, лізуть одна на одну, разом летять по Дніпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються і нарешті тануть, осідають на дно.
А там минає короткий час – і спокійно линуть води Дніпра, під сонцем блищить рівне плесо, тиша й спокій панують навкруг.
Так після смерті Анта декому здалося, що без нього жити в Любечі стало навіть легше, краще, бо він був живим свідком минулого, а такі свідки зайві. Тінь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались і мчали кудись уперед.
3
Багато діла було в Бразда. Тепер він, як ніколи раніше, кожному хвалився, що його батько – старійшина Ант, дід – старійшина Уліб, прадід – старійшина Воїк… Бразд не тільки хвалився, а показував: он, дивіться, лежать вони, пращури наші, на високих могилах, ніби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хіба можу я, син таких славетних батьків і дідів, не дбати про Руську землю!
