Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
По годині-другій часу, коли сонце висушило довгасту тінь і вона підібгалася до самих коліс піднятого дишлем угору бронзокутого біґа, ефеби знову запрягли. Піна висохла на конячих боках і взялась плівкою, та мити скакунів у морі вони вважали неприпустимим, від морської води в коней тверднуть жили, сказав От.
— Уже краще хай потерплять.
З невеликими перервами вони вправлялися до полудня, тоді від поблизького містечка пригнало двоє вершників. Херсонітів Зенонових непокоїв запряжений четвериком чужий біґ і вони вислали своїх людей подивитись. На високому худому інохідцеві прискакав гладкий маленький чоловічок з мишачими оченятами, вершником же присадкуватого сарматського жеребчика з підрізаною гривою та зав'язаними у кублик хвостом був довгий, мов спартанський спис, геть рудий, аж білий воїн, чиї ноги мало не волочилися по землі.
Ефеби саме запрягали, щоб продовжити свої вправи на ристалищі, незнайомці спинилися віддалік, і маленький круглий пиріжок гаркнув з висоти свого цибатого коняки громовим голосом:
— Ехей, хто ви й чого толочите наш луг?
— Ми — пантікапейці, — відгукнувся до нього молодий колісничий.
— А коли пантікапейці, то й забирайтесь у свій паскудний горбатий Пантікапей!
І те, що сей пухкенький міхурець вичавив із себе таке голосище, й сам вигляд вершників здавались пантікапейським ефебам настільки смішними, що вони, не змовившись, зареготали.
— Забирайтеся, кажу вам, бо матимете халепу! — почервоніло від люті кругле, мов ропавка, обличчя гладунця.
— Тікай ліпше ти, бо затопчемо кіньми, — вже й собі роздратувався Савмак, але кощавий в одну мить наставив доти не видимого лука, не цілячись вистрілив, і тонка навощена стріла з воронячою пір'їною забриніла на лобку дишля між головами корінників. Се вже було зовсім інше, й Савмак із повагою глянув на довганя, раптом збагнувши, що той, мов дві краплі води, схожий з «рябоголосим» Клісфеном.
— То ви скажете, хто ви? — злорадно прогримів голос товстунця-херсонесця.
— Я — От, пантікапейський ефеб, — відповів колісничий, знавши затяту вдачу свого друга. — А се — Савмак.
— Савмак?! — Гладенький вершничок затулився долонею від сонця, хоч воно вже стояло високо вгорі й не заважало йому дивитись, тоді підняв правицю й, не сказавши жодного слова, пустив свого цибатого кониська вскач назад до Зенонового Херсонеса. Схожий на «рябого» Клісфена лучник і собі майнув услід.
Не беремо зброї, запізніло пошкодував Савмак і скоса глянув на товариша, який мав після всього повне право дорікати йому. Колісничий і справді лапнувся за пояс, де висів лише маленький нікчемний ножик, придатний хіба хліба врізати, але нічого не сказав. Обминувши лівого орчикового коня, який стояв бока до корінника з посторонками на спині, він витяг з дишельного зрізу стрілу, подивився на неї, лапнув пальцем вусик скіфського наконечника й хазяйновито кинув у колісницю.
Виснажені за півдня ристань коні йшли важко, надмірно махали головами, бо й моріг понад берегом Меотідського моря-озера не можна було порівняти з укоченим стадіоном чи бодай Феодосійським шляхом на відтинку між царськими виноградниками та Тірітакським ровом, де зараз управлялися близнюки-Дамоніди.
— Не чесно вони, — сказав От..
Савмак знав, про кого він думає, й змовчав. Суконноязикі брати були йому давніми друзями. Він сказав Отові:
— А той?
«Тим» вони між собою називали декарха махерофорів Архелая. Програти на змаганнях близнюкам-Дамонідам було б прикро, піддатися ж пихатому жевжикові — означало ганьбу, й се обидва ефеби розуміли дуже добре. Як накладе собі вінок лавровий на голову, то й через губу на тебе не плюне, сказав От.
— Я вже-м їдного літа ристався з тим Архелаєм, забув єси? — додав він «по-скіфському» й лише потім се усвідомив.
Савмак удав, ніби не чув, та се обом зіпсувало настрій. Після п'яти заїздів От розпріг і дав коням ячменю. Поки він порався, Савмак пішов уздовж берега розім'яти ноги. Й коли опинився в двох стадіях од забраного низеньким муром Зенонового Херсонеса, почув своє ім'я й з несподіванки спинився. Понад берегом до самого містечка тягся вузенький осиковий гай, а під крайнім деревом, спершись круглою спиною на кривий стовбур, сидів знайомий гладун і махав йому рукою. Савмак мимохіть озирнувся, та Ота за пагорбом не було видно.
— Не бійся, — сказав притишеним рокітливим голосом гладун.
Се слово роздратувало Савмака, й він сіпнув головою, не знаючи, як повестись. Та зрештою підійшов і став над кумедним колобком у розхристаному хітоні. Від ожиріння руки й ноги в чоловічка стриміли в усі боки, не стулялись, але під шаром лою в нього грала жива сила, мов у хижого вепра восени. Савмак міг би вподібнити його до дикого кабана, та не дозволяла надто щира, майже дитяча усмішка на рожевих вустах і кругла ропавка голівки.
— Се ти хочеш пограбувати царський курган? — спитав гладкий чоловічок. Савмак од несподіванки лише зблід, але той по-батьківському лагідно засміявся: — Чого ж мовчиш?
— А ти хто, щоб говорити зі мною про такі речі? — заціпенілим горлом одмігся Савмак.
Той підвів де-не-де обтикані волосинками голі смужки, що в інших людей називалися бровами:
— Ну, коли не ти…
Савмак важко задихав, ладен кинутися на людину-ропавку голіруч. Той, певно, вгадавши його наміри, виразно глянув трохи вбік од пантікапейця. Савмак і собі озирнувся. Біля репаного стовбура сусідньої осики стояв другий знайомий, тримаючи в опущеній руці крутий скіфський лук.
— Що вам од мене треба? — не володіючи собою, спитав пантікапейський отрок.
— Нічого.
— Хто вас підіслав?
Гладунчик смачно поплямкав рожевими губками й швидко, несподівано швидко, мов м'ячик з пругкої єгипетської смоли, схопився на ноги. Савмак сподівавсь од нього не знати якої капості, та гладунчик, рвучко припадаючи на праву ногу, почав удавати кульгавого.
— Хірісоф?! — мимоволі прохопивсь отрок, і гладунчик переможно зареготав:
— А каже!
Савмак зів'яв, опустився на голу безтравну землю й заплющив очі. Кругом діялося незрозуміле, він одчув себе іграшкою в чужих руках.
— Коли хочеш, зведемо тебе з тим робом, — знову загнав кудись аж у груди свій невірогідний голос товстунець, та минуло добрих півгодини, перш ніж Савмак обізвався.
— Де той роб?
— Тут, недалеко…
— Сей довготелесий? — Савмак кивнув великим пальцем через плече, тоді й озирнувся, та схожого на спартанський спис рудого довганя за репаним стовбуром уже не було.
Колобочок утішено засміявся:
— Ні, не сей!
— А де ж той? — Юнакові було соромно за свій хрипкий голос, але нічого не міг удіяти.
— Коли хочеш довідатися, відпусти свого колісничого Ота додому.
— Для чого? — настовбурчився Савмак. Чоловічок кумедно розчепірив рученята й хитро засміявся. Савмак рухнув головою: — Не відпущу.
— Уславлений у ристаннях улюбленець Перісада Савмак, за якого басилевс хоче віддати свою єдину доньку, злякався.
Круглі стрибучі слова людини-м'ячика, й самі схожі на кульки, дратували Савмака. Він згадав, що колись уже стежив за подібними м'ячиками, та тоді було просто смішно й цікаво, тепер же від їхнього скакання хололо в грудях. Уставши й собі, Савмак пильно глянув у вічі веселого гладуна:
— А якщо ви все на світі знаєте, й того роба знаєте, то чому самі не?..
Останнє слово застрягло між зубами, й Савмак лише сіпнув головою.
— Чому… Скіфська могила — ось чому! — Товстунець наллявся кров'ю й спітнів од люті. — Розумник! Без нього не впоралися б! Та ба… скіфська, ось чому!
Він аж одвернувся й спересердя плюнув, і се мов підстьобнуло Савмака, й він, хоч і не второпав, чому сі люди безпорадні проти скіфської могили, тихо проказав, аж самому мурахи по спині побігли:
— Добре.
Й пішов на пагорок, аби відпустити товариша й оддатись на ласку злих чи не дуже злих, підземних чи надземних кумирів. Але товстунчик сказав:
— Не ходи. Крикни йому здалеку.
Бояться, що змовлюся з Отом, подумав Савмак, зійшов на гребінь пагорка, звідти було видно колісницю, й коней, і людину біля них. Він крикнув Отові, щоб їхав додому сам, але відстань була велика й От нічого не зміг розібрати.
