Цар і раб - Білик Іван Іванович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Підійди ближче, — дозволив гладун.
Савмак стенув плечима, підійшов іще й знову гукнув те саме. Сього разу От, здивовано помовчавши, почав запрягати. Вирішив, що я на нього сердитий, з певним жалем подумав Савмак, і коли за колісницею знялась курява, повернувся до гаю.
Сонце вже схилилося до заходу й не так пекло, та гладунець покликав товариша, й той ураз не відомо звідки виринув.
— Дай нам чогось…
Цибатий сходив у кущі й приніс відти добру шкіряну мішину, натоптану хлібом та всяким їдлом, і Савмак тепер був зовсім певний, що вони здибали його тут не випадково, певно, стерегли пів дня. Гладкий уламав чималий шмат сірого хліба й, доки цибатий діставав з мішка інше, встиг умолотити ввесь шмат. Потім, уже в гурті, їв розважливо й зосереджено. Савмак, повагавшись, теж прилучився до трапези, не мавши й ріски в роті цілий день.
Дивлячись, як широко роззявляє цибань рота, тикаючи рідкими гострими зубами, він відзначив мимохідь, що в сю людину вселилася душа щуки, підступна й завжди голодна. Коли брав пачку дрібного сиру, кощавий випинав голову вгору, вишкірявся, й очі йому мало на лоб не вилазили від напруги. Щука, з якимось полегшенням одзначив Савмак, але вдачу другого не міг визначити.
Попоївши, гладунчик проказав:
— Ти погуляй, а я трохи… — й виразно ляснув себе по тугому череві. — Нас, дебелих, після їди розморює.
Се означало, що цибань лишається на варті, й Савмакові стало незатишно. Ті двоє стерегли його, мов злодія або бранця, хоч він сам погодився йти з ними. Гладун спочатку засопів, тоді враз перейшов на таке жалібне хрюкання та рохкання, що Савмак уже ладен був приписати йому свинячу душу.
Аби притлумити в собі гидотне відчуття падіння, Савмак почав міркувати про людську душу взагалі, ні про кого зокрема не думаючи, тоді зненацька спитав сам себе: а чим думає людина? Душею? Було вельми ймовірно, бо свиням завше на думці жолуді, а щукам — риба. Пригадалося писання давнього цілителя з острова Коса. Лікар Гіппократ уважав, що людина мислить серцем, бо до серця сходиться вся кров. Але вірогіднішим видавалось інше — людина мислить тим, чим і говорить: горлянкою. Буває, ще не вимовив слова, а воно вже тріпоче в горлянці. Тоді Савмак сказав собі, що всі оті міркування — лише хитрощі з його боку, — хитрощі, якими він намагається придушити власний внутрішній голос, названий сумлінням, а вірніше — навіюванням кумирів. Те, в що його так спритно втягали, було паскудством.
Коли сонце повисло над Зеноновим озером, він вирішив, що людина сама відповідає за власні вчинки перед Аїдом, тож сама мусить вибирати й свій шлях. Коли б він не прагнув до того, в що його зараз тягнуть, жодна сила не спромоглася б утягти його в свої тенета. Се вже була суща правда, гола й не прикрита хітоном сором'язливости. Він спересердя штурхнув гладкого херсоніта в бік і, давши йому прокліпатися, крикнув:
— Годі хропти!
Відчув, що коли посидить отак до заходу сонця, йому забракне сили. Гладкий збагнув стан юнака, бо, трохи почухмарившись, крекнув, підвівся й кивнув до цибатого:
— Ходімо.
Й рушив од берега просто в степ, у передвечірні хвилі споловілих пшениців, не добираючи стежки. Савмак ступав за ним, а позаду хилиталася незугарна постава людини-щуки. Коли сонце сіло правобіч, гладунець спинився й сказав:
— Треба зав'язати вічі…
— Нащо? — здивувався Савмак. — Я ж іду з вами добром і волею!
Той безпорадно розвів рученятами й заплющився:
— Якби на мене, повірив би тобі й не запинав очей, а так… Не моє слово зверху…
Савмак лише скреготнув зубами й не ворухнувся, коли та жива жердина, що цибала позаду, накинула йому на вічі цупку чорну хламиду. Дебелий узяв його за руку вище п'ястука й повів, і Савмак незабаром пересвідчився в страшній силі маленьких, мов наллятих салом, рученят. Пальці в юнака набрякли й, певно ж, посиніли, пекучий біль почав шпигати в пучки стома голками, й він урешті, несилий витримати, сіпнувся:
— Пусти, кажу!
Гладунець реготнув і пустив його руку:
— Тримайся за мене сам, бо в мене глухі пальці. Тільки пов'язку не треба стягувати з очей.
Десь-то зумисне хотів показати мені свою силу, подумав Савмак, ідучи наосліп, судомо тримаючись пальцями за хламиду товстуна. Савмак утратив чуття відстани й часу, напружені від сліпоти ноги почало судомити під коліньми. Досі йшли прямо, принаймні, йому так здавалося, й він міркував, де се можна знайти в голому степу серед ночі людину. Тоді його завернули вбік і знову повели, далі крутнули ще раз, і ще, й ще, за сотню-другу кроків крутіння повторилось, і Савмак уже ні за що в світі не зміг би сказати, в який бік його ведуть: на полудень, захід, схід а чи полуніч.
Ішли так довго, що вже здавалося, ніби й ніч доходить краю, йшли вгору й униз, ріллею, й дорогами, й знову ріллею, двічі під сандаліями хлюпала рідка багнюка, далі знову почались пшениці, й коли невтомний гладунчик урешті спинився, Савмак поволі, але безвладно опустивсь на землю. Під ним була прохолодна нічна трава, що мовби висотувала з нього втому та біль у жилах і лагідно кликала на своє м'яке ложе. Страшенно хотілося пити, та всю воду випили ще перед заходом сонця, й Савмак заходився відпльовуватись, аби викликати приплив слини. Але все в роті висохло й перешерхло, Савмак ліг навзнак і відкидав руки, хоч хотілося бодай почухати налоскотані пов'язкою вилиці й ніс. Пузанчик щось тихо сказав цибатому, й той зник, його нерівні розгойдані кроки поступово танули в нічному безголоссі.
— Полеж, уже скоро, — почув Савмак і провів руками по м'якій свіжій траві.
Рука наткнулася на щось важке й кругле. Він байдуже мацнув пальцями й мало не зірвав пов'язки з очей, тоді таки зібрався на силі й облапав річ тремкими пальцями, як облапують сліпці. То була чимала мармурова голова, трохи більша від людської, частина розбитої й не знати ким понівеченої звичної статуї Геракла: ніс відбитий, ліве вухо теж, але не повністю, лише знизу. Савмак обережно й зумисне недбало прийняв руку, тоді спитав:
— Ще довго? Пити хочеться!
— Постривай, зараз, — відповів гладун рипучим, видно теж од спраги, голосом.
Тепер ясно, подумав Савмак. — Гасали степами й крутились на всі боки, аби лише затуркати мене. Й коли невдовзі почувся мірний плескіт весел, се вже ні трохи не здивувало його.
— Вставай, — сказав дебелий. Савмак потягся рукою до пов'язки, та він перехопив за лікоть. — Стільки сліпав, а се вже терпець урвався? — Й гукнув кудись, певно, до води: — Ось ми!
Весла збилися з ладу, й під човном скреготнув пісок. Савмак подибав, давши себе вести, помацки сів у човен і скоцюрбився в тісному носі. Тоді човен стукнувсь об щось дерев'яне, й Савмак здогадався, що то діера або великий баркас. Чиїсь дужі руки вхопили йо за поперек і підсадили, інші ж четверо рук витягли на судно.
— Тепер сюди, — почув він голос товстенького херсоніта, який не відомо коли й устигав завжди бути попереду. Савмак тернувсь об чиїсь коліна, тоді ще раз, а по тому всі звернули праворуч, і се вже не дивувало, бо великі судна мали однакову будову. Зараз дві-три сходини під палубу — й у короб. Думка працювала чітко й аж якось весело. Коли в ніздрі вдарило теплим застояним повітрям, гладунчик нарешті сказав: — Скидай уже ганчірку й не сердься.
Отак дешево купитися, подумав Савмак, розтираючи повіки кулаками. Мов останній осел. Але се вже не дратувало, й він спокійно розгледівся. Маленький носовий короб мав обриси правильної трапеції. Біля протилежної, коротшої стіни видніло розкидане брудне ложе, по боках навскоси — дві лави, прибиті до розхилених стін. На одній лаві сидів темношкірий і широкобородий, схожий на персіянина чоловік років за сорок.
— Осе він? — спитав персіянин.
— Він, Апсірте.
— Чого так довго?
— Не виходило раніше… — Савмак аж обернувся, до того незвичним здавсь йому влесливий і м'який, мов пух лебединий, голос гладунця.
— То що нам з тобою робити? — сказав Апсірт уже до Савмака.
Савмак відповів твердо:
