ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Наслухавши усiх позивачiв та вирiшивши їхнi домагання по справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно — на призьбi не було нiкого. Двоє чи троє, почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся. Доки той момент приспiє, помиряться самi. Не любив дрiбного клопоту, чвар, вислуховував їх тiльки через те, що iнако не велiв закон. Часом це йому набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн, це уклалось давно, й на цьому стоїть щось бiльше — сама Сiч Запорозька. Тих, якi поширювали думку про зайвiсть, а то й непотрiбнiсть деяких подiбних клопотiв (все на свiтi клопiтне, надто на старiсть, все здається марницею), вiн проганяв. Хоч i оцi позови… Щоправда, люблять деякi братчики позиватися — те для них як дошпетна гра. Вiд осавула до курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi до кошового, тиняються зi святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж, коли поглянути ширше, все життя — суспiль гра та позов: з долею, з сусiдами, один з одним. Той великий позов триває в Українi вже хтозна — скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець має свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче поступатися, проживає мент, мить, возвеличується, а що та мить забирає в нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то має таку мiлку мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все — совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада — це гемонськi терези, якi, мабуть, тримає за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то вище вона пiднiмається. Перекувати ж у свiтi можна все — чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нiкому. Та й нiхто не бачить своєї душi. Власна душа найкраща, її не помiняєш, як з'їжджене колесо. Взяти хоча б i на Сiчi… Всi їдять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому кортить калач. А ще iншому, щоб калач та був з медом. От i спробуй догоди всiм рiвно. А з цього ж починається все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу! Кожному здається, що має на них бiльшi права. Всi в наш час хочуть судити й не хочуть бути пiдсудними. Ось i сам… Скiльки лiт судить iнших… А чи правильно судить? I хто виважить твої власнi грiхи? Осуджував себе за них? Либонь. Але той суд легкий, як i покута… Хоч буває вона тяжчою за будь — який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що знаєш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш їм життя. Власне, все людське життя — суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.
Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що покидає, що мусить покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати його за щось велике (це не був слiпий торг з долею чи кривава гра, навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i нехай те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцiєю рукою, оцiєю шаблею… Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати iншого не треба.
Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому притворi, й кошовий дiстав звiдти шкiряну торбу iз золотими динарами, вручив осавуловi Вiрмену, котрий їхав посланником у городовi полки. Цi грошi кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим, доклав до них свою частину.
— Оддаси їх у Київську колегiю, — сказав Вiрмену. — Нехай ростуть нашi дiти розумнi, може, намислять своєму краєвi долю лiпшу, нiж ми змогли завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей раз вибачають, адже молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в святому писанiї сказано.
Коли проходив повз чернечий двiр, його погляд упав на дощатий прикомiрок, який притулився в кутку бiля ворiт. Пам'ять йому щось пiдказувала, й вiн зупинився. В цьому прикомiрку часто пропадав його джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко ще раз обдивився ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом. На перекошених, темних дверях висiв великий замок.
Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут i малював для церкви iкони, звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
— Ключ у когось є? — запитав кошовий у пiдпаламаря, що топ — тався за ним.
— А вiн без ключа одчиняється, — мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою вiдкинув дужку замка. Дверi прочинилися з таким скрипом, що горобцi шурхнули з — пiд стрiхи. Сiрко переступив через порубаний порiг. В комiрчинi, де стiни були пофарбованi жовтою фарбою, а стеля бiлою, панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi, що па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та горнятка, й скрiзь — попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, — виднiлися iкони та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi стелi, й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як здалося кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько на нього, мовби ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi, на якому його колись розiпнуть — серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у сяйвi, який бився з турком — теж на човнi. Чимось був той козак знакомитий Сiрковi, когось йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмiшка на устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию парсуну бачить перед собою.
— Це вiра б'ється з невiрою, — пояснив пiдпаламар. — А малював маляр парсуну з вашого джури. А ото дошки, якi сам джура везькав, любив вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами, ще й над лiвою бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на неї чимось була схожа й дiва, яка виходила з ворiт фортецi назустрiч iншiй дiвi.
— А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? — запитав кошовий.
— Як де? — здивувався пiдпаламар. — За мурами, їх не видно. На вузенькому пiдвiконнi лежала книга" Меч духовний", Сiрко гортав її, а сам раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
— Гарний був цей маляр. Жух? — запитав, аби щось запитати.
— Гарний, — ствердив пiдпаламар, що й далi стояв за Сiрковою спиною. Його худа, кругла голова стримiла з?за плеча кошового, неначе горня, почеплене на кiлок у тину. — I вчений вельми. Тiльки якийсь непосидючий. Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiлої челядi не можу… Навчає десь якусь удовицю, — хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. — Джуру вашого теж навчав, — додав по хвилi.
Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному краї немає стiльки грамотної бiлої челядi, як у їхньому. Бачив це на власнi очi, пройшовши пiв—Європи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не раз навiдуючи сусiднi краї. На це указував i дивував цьому також син антiохiйського патрiарха, який мандрував колись через Україну. Сiрко з почтом супроводжував його кiлька днiв."Нiде по свiту немає стiльки грамотного люду, як у вас, — казав патрiарший син. — А що стiльки грамотного жiноцтва, так це просто вдивовижу"."Не порятувала, моя земле, вченiсть i грамота синiв твоїх, — подумки мовив кошовий. — I тебе, Лаврiне, також. Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав на пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
— Занесеш цю iкону до мого куреня, — наказав пiдпаламаревi, вказавши на козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчової канцелярiї.
Вiддав ключi од таємної канцелярiї Брекалу, котрого лишав наказним, перегомонiли ще раз, перетерли всi найближчi турбацiї. Перерахували прибутки — з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв — перевiрили по паперах, звiрили до копiєчки. Мав вiд'їхати чистий.
