ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися на Сiч. Такий завiв звичай — спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай складають у церквi присягу на вiрнiсть кошу та товариству. Їх було троє. Двоє — низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою, третiй — високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затiсний був комiр. Кошовому здалося — парубок йому по знаку.

— Цього перейняли бiля Орiлi, — сказав козак, який привiв прибiглецiв.

— Тебе як звати? — звернувся до парубка Сiрко. — Я вже тебе десь бачив.

— Маєте добру пам'ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством i напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.

— То ти з гетьманського двору? Чого ж прибiг сюди? Вбив кого чи обiкрав?

Ждан стиснув губи, аж вони побiлiли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.

Двi дороги простелила йому доля. Одну — до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу — на Сiч, на якiй, за словами Митрофана, хлiб з остюками, а воля iнодi теж без штанiв бiгає. Вiн не повiрив Митрофановi. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а того не показував. Сам не вiдав, чому не признався, що пiвтора мiсяця обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв зiзнаватися, що має на Сiчi брата; вiд того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волiв бути самим собою, волiв сам завоювати право називатися сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут iнодi бiгає без штанiв, одначе це таки воля, це — найвалочнiше мiсце на всiй Українi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власної користi, а для чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не мiг забути й Парасочки, її веселого усмiху, її карих очей. Може б, i дожив до старостi, видивляючись у тi очi, якби не Парасоччин облудний батько — Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя своїй дочцi i в обмiн за те купував неправдою зятя.

— Чого мовчиш? — розбив Ждановi думки Сiрко.

— Та оце хочу запитати — чи усi тут злодiї?

— Ти ба! — здивувався отаман. — Гострий маєш язик. — А сам милувався парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд має чистий i ясний.

— А чого ж, отамане, завдаєш злодiйство?

— Крадiїв не приймаємо, — примирливо мовив Сiрко. — Але ж мусиш сказати, що помишляєш i чого прийшов?

— Що помишляю — . те вiдає бог.

— Нехай i так, — погодився Сiрко. — Перед його правдою ми всi рiвнi.

— Чим умiєш промишляти? — втрутився у розмову Яковлев. — Тобто до чого звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг… ложки?

— Вмiю порати коней… Трохи — писарювати, — й почервонiв, бо не хотiлося признаватися, що свiчкогас. А вiн i справдi в останнi роки навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн почервонiв, бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.

— Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.

— Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, — одказав Ждан. I тим особливо сподобався Сiрковi.

— Хлопець ти, бачу, кмiтливий, — усмiхнувся. — Йди до мене в джури.

— Дякую, — крутнув довгою шиєю парубок. — Я вже слугував одному…

— То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? — скипiв Сiрко i аж кулаком грюкнув.

Але парубок не злякався й цього разу.

— Якби ставив — не прийшов би сюди.

— Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас…

— Я — до товариства. Дозвольте, пане — батьку, в курiнь… Я таки хочу… навчитися тримати шаблю.

— А для чого? — запитав Сiрко.

— У нiй бiльше правди, — одказав Ждан.

— Куца думка! — засмiявся кошовий. — Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.

Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв усiх трьох прибульцiв до церкви.

Останнiми були двоє татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя урочищ. Не розв'язали своєї суперечки яi в Перекопi, нi в Бахчисараї, приїхали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.

— Як ти скажеш, так i буде.

Це були хоч i ошатно одягненi, але втомленi й засмиканi люди, такi втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.

— Пробi! — заволав Сiрко. — Та при чому тут я?

— Як ти скажеш, так i буде, — знову вклонилися татари. — Ти справедливий. Нам немає бiльше куди їхати.

Врештi Сiрковi вдалося спровадити аг. Пообiцяв розв'язати їхню суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.

Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а тодi пiдвiвся й собi, пiшов на крам — базар. Не запрошував з собою нi Брекала, нi Яковлева, нi будь — кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступає не в широкi ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку, воно достеменно так, з iншого ж… Десь там чекає на нього Мокiй Сироватка зi своїм чорним горем. Сьогоднi впiвполуднi зустрiв його на майданi. Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi, аж в того по душi потекли гарячi струменi, сказав:

"Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу". Вiн не запрошував кошового — не одважився. Сiрко допiру згадав те, згадав усе iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що не зможе погасити той лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав — у походi, в дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався рiшуче. Поклав собi таку заборону й тримався її пильно. Хоч не був i святенником, як деякi iншi. Серед запорожцiв немало таких: або ж поїхали на лимани множити статок, або ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але повна зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль життя, хмiль бою, а часом i хмiль вина. Щоправда, нинi на Сiчi той хмiль розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч гуляла, Сiч вiншувала звитяжний похiд. Крам — базар клекотiв, як Днiпро бiля "Пекла". Витинали музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки ревiли, аж рвалися з припону переляканi верблюди, якими приїхали купцi з — пiд Перекопа, самi ж iноземцi поховалися на заїжджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вiкон валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля пристанi, просто посеред дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п'яний козак. Мiдно горiла в лiвому вусi сережка, великий рот ширився вибитими переднiми зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах — вiдав тiльки вiн сам.

За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях двоє козакiв. Сiрко подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi, може, стали на герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак i суворої покари.

Дивина: обоє не п'янi. Один — велетенської статури, широкий у плечах — натирав, другий — молодший, тонкий у станi — закладався. Той козак, що натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн вимахував шаблею, мовби граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в повiтрi, то зблискувала — не здибитися. Невелика крива шабля доброго булату з коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руцi молодого козака — велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим кресалом — перехрестом, воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.

— Важка шабля — дурна шабля, — гомонiв разважливо схожий на ведмедя козак, немовби не ширмував, а сидiв з козаками на колодках, — вибирай оружжя по руцi, а не по страховi. I не лiнуйся, швидше повертайся. Ось так. Злiва рубаю, злiва, прикривайся! — I в голосi вже побрязкувала погроза. — Тепер з правої руки, по нозi, по плечу, по головi… Ну ж, ну… Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак…