ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Свiт же нинi такий, що будь ти й ангелом, тобi обчикрижать крила. Нiчого доброго не можна зробити в краї, нiякi молитви не можуть заступити людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре, то для когось. Тiльки сила володiє цим свiтом, але й вона хилиться перед iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi пороги не хиляться нi перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо, мовби знають щось таємниче, що одкриється потiм людям у вiках. Чи одкриється?
Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав уже гаразд, для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив, i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб отако, по ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу — це i є отой невидимий, але мiцний ланцюг, який тримає все. Це рiка, бiг якої не спинити.
Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер гне її в свiй бiк, скеля перехиляє в свiй, а вона випручується, рветься вгору. Таволга вчепилася корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може її вирвати звiдси.
Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки — ставала дибки рiка.
I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший бiк, мовби рiка потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то не так, того не може статися, а Днiпро стогнав i плинув угору. Скiльки те тривало — годину, мить, Сiрко пригадати не мiг. Йому важко зводилися груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось бiле, блискуче, що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче — людська голова. Кричати було марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив: той, кого крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i, мабуть, не потребував її. Водоспад не кидав ним — вiн плив у ньому. Дужий вимах руки — й голена, з довгим чорним оселедцем голова ввiрчувалася у сир, що обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох каменiв, неначе пущена мiж двох рогачок стрiла. Козак гнався за дубом. Чорний, довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не перекидався. Ось вiн домчав до останньої лави, на мить затримався на нiй, вiдтак злетiв угору й провалився в безодню. Сiрко пошукав очима бiля камiнного гребеня плавця — не знайшов, — у скрусi, досадi зламав червону таволгу, ще раз, вже без надiї, кинув погляд униз i враз побачив, що козак тримаєгься руками за човен. Поки вода несла човен до" Пекла", плавець устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений, що через" Пекло" козак пролетить. Й страх, котрий допiру тримав у холоднiй руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до рота долонi й закричав дужо, весело:
— Го — го — го — го, козаче!
Чи справдi козак почув його голос, чи просто так сталося, але пiдвiв голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в правицi, — помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козаковi здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотiло" Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен чорною рибиною скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни та бризок. Вiн довго зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелi. Його очi весь час мiнилися, здавалося, в них теж вирують дужi потоки, рвуться до невiдомого берега.
Важко було примиритися, що цей клекiт, цей стогiн — вiчний, що вiн нiколи не затихає, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала до звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн — частина її, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи не зникне й вiн — у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його, але пам'ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах якої рiки народилися.
Враз потоки завирували дужче, зблиснули посерединi червонi вогнi, отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав її на пояс, булави в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона летiла вниз, у ненаситецьке" Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi — як горiх i врештi — як намистина. Востаннє, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами й згинула в хвилях.
От i все. Не справдила ця булава нiчиїх надiй, не сповнилися думи усiх тих, хто тримав її в руках. Й не треба, щоб обкипала далi кров'ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане її з глибокого дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля i щастя. А його путь кiнчається. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi. Ось тiльки вклониться рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До самої смертi розказуватиме молодим козакам про срiбний берег.
Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд угору, до першої лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн видивляється когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще вiдважнiшого, який не побоїться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн вiрив — такий плавець колись знайдеться. Й дiстане її з безпросвiтної глибини, й пiднесе високо — над скелями, над степом, i вона осяє обидва днiпровi береги, й заструменить з неї золота яса слави, волi i щастя.
* * *
Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй — плетегого з червоної лози коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала (солi не було) — висипав її в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрiєм, високi очерети по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi — вночi пройшов дощ, — вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денної пори не буває прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком, гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною — i веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани — то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю i знову встала з неї. Вони тут пломенiють густо, багато її пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi — козацькi. Хiба можна їсти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не подумав про це.
В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша. Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi, мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi здається, що пiдорл той плаває тут з вiку — правiку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота.
Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I вечiрнiй крик перепела не будив її, її збудить лише табун тарпанiв. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до самої землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить помiняла свою барву.
