ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi.
По той бiк болота закричав деркач, над самою Мокiєвою головою попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у дружбi. Вiн радiв їм тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла — чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв — i покинуть дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно.
Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика — скiска, присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не їдуть козаки iз залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй ще багатiй: є риба, є смалець барсучий i навiть сушена по — татарськи — пастурмою — яловичина.
Сироватка подумав, що, може?таки, накопати дикої цибулi та зварити юшки з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, її нахиляв вiтер. Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних лiгвиськ.
Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все там було як завжди, — тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в долинi, i татарський табун далеко на обрiї — не бiля пограниччя, де трави як очерет, а значно далi, в сторону моря, — проте дещо й змiнилося. Звечора гудiв степ — татари забрали вiдгульних коней, вночi також пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи. Чого? Хто їх потривожив?
Вiн розiгнувся й швидко пiшов до Слiпої. Над Сироватчиною головою навкiс проти сонця стрiлами шугонуло двоє соколiв — сапсанiв. Ця пара жила десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з високостi, коли вiн звiльнить їм мiсце. Сироватка й зараз подумав, що сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести їх поглядом, бо побачив великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi — летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли попiд могилою. Бризкала з — пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини.
Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом. Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого зрушення: ногаї мирно кочували в своїх землях малими ордами, кримськi татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проїздили повз бекети. Запорожцi майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiї. Тодi бекети пильнують вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнної сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха. Тiльки праворуч, далеко — далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву — степ гвалтувала орда. Вона ось — ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки.
Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, — за довгi роки сторожi, ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, — припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого — тiльки студенiсть каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок, вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало. Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно котилося хвилями — то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й постогнує. Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою, роздмухуючи її. Коли од трута запахло димком, вигрiб з — пiд каменя припасений на отаку дощову пору вiхоть сухої трави, впхнув у неї трут. Тепер дмухав з усiєї сили, йому враз стало жарко — чи з натуги, чи од того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока — майже по груди Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу — дрiбний хмиз, полин та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне, салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у карти або сплять, а може, й зовсiм поїхали на залогу.
Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне бiльше, велике — велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi, виколихане в цьому степу, напоєне цими хмарами, виспiване материною пiснею, загартоване погуками звитяжної золотої яси.
Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в українськi вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi, захопленi зненацька козаки. Все — од маленького вогника, котрий погас, i в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лишає слiд, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. Краєм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям.
