Атлантида - Бенуа Пьер (читать книги без .TXT) 📗

Обурення Шатлена досягло апогея.

— Капітан де Сент-Аві — комендант форту! Форту, якому ніколи не було чого закинути! Чи нас, отже, вважають за смітник?!

Моє здивування дорівнювало обуренню старшого сержанта. Водночас я завважив лиховісну постать цього нишпорки Гурю, як ми охрестили діловода. Він припинив писати, прислухаючись з прихованим інтересом.

— Сержанте, капітан де Сент-Аві — мій товариш, ми одного випуску, — сказав я сухо.

Шатлен уклонився й рушив до дверей. Я пішов за ним.

— Постривайте, старий, — сказав я, поплескуючи його по плечу, — не гнівайтеся. Згадайте-но, що через годину вирушаємо до оазису. Приготуйте патрони. Треба значно поліпшити щоденний раціон.

Повернувшись до бюро, я жестом випровадив Гурю і, залишившись на самоті, швидко дочитав листа м-ль де С. Потім, знову взявши «Офісієль», пробіг очима наказ міністерства про призначення у наш форт нового шефа.

Ось уже п’ять місяців я виконував обов’язки шефа, їй-право, відповідальність не обтяжувала мене, навпаки, я втішався своєю незалежністю. Можу навіть стверджувати без хвастощів, що під моїм проводом служба виконувалася краще, ніж за попередника де Сент-Аві, капітана Дієліволя. Він був сміливою людиною, цей капітан Дієліволь — вихованець старої колоніальної школи. Щоправда, мав потяг до міцних лікерів і, коли випивав, плутав усі говори й міг допитувати тубільця з племені гауса сакалавським діалектом. Ніхто так не заощаджував запасів питної води у форті, як він. Якось уранці Дієліволь готував собі абсент у товаристві старшого сержанта Шатлена, який, стежачи за рідиною в келишку капітана, з подивом завважив, що зелений лікер блідне більше, ніж завжди, від надмірної дози води. Шатлен підвів голову, відчувши, що діється щось незвичайне. Капітан Дієліволь сидів дивно випростаний і лив воду з нахиленої карафки на цукор. Він був мертвий.

Упродовж п’яти місяців після смерті цього симпатичного п’яниці, здавалося, високі інстанції не дуже турбуються про заміщення його посади. Був час, коли я навіть сподівався, що вже є рішення залишити за мною ті лрава й обов’язки, котрі я фактично успадкував. І ось це несподіване призначення…

Капітан де Сент-Аві… У Сен-Сірі він був одним з моїх товаришів, потім кудись зник. Я згадав про нього згодом у зв’язку з його швидкою кар’єрою, нагородженням орденом. Це була заслужена нагорода за три вкрай небезпечні наукові експедиції до Тібесті та Аїру, і раптом — ця таємнича драма, пов’язана з четвертою експедицією, ця дивовижна подорож з капітаном Моранжем, з якої повернувся лише один з її учасників. У Франції все швидко забувається. Відтоді минуло шість років. Більше я нічого не чув про Сент-Аві, навіть думав, що він залишив армію. І ось тепер він — мій начальник!

«Хіба не все одно, цей або інший? — думав я. — У Сен-Сірі він був дуже люб’язний, і ми завжди підтримували дружні стосунки. Зрештою, я — людина не того достатку, щоб прагнути звання капітана».

І я вийшов з канцелярії посвистуючи.

Ми з Шатленом сіли серед заростей альфи [6] біля невеличкого озера, власне калюжі, посеред убогого оазису, поклавши рушниці на землю, що була вже не такою гарячою, як удень. Призахідне сонце забарвлювало в рожевий колір вузькі канали з застояною водою, якою чорні аборигени зрошували свої нужденні лани.

Дорогою ми не промовили жодного слова. Не зронили жодного слова й сидячи в засаді. Шатлен відверто гнівався.

Мовчки підстрелили кількох нещасливих горлиць, які прилетіли на обважнілих від денної спеки крильцях, аби вгамувати спрагу зеленою водою. Коли з півдюжини цих скривавлених тіл уже лежало біля наших ніг, я поклав руку на плече сержанта.

— Шатлене! Він здригнувся.

— Шатлене, я вас сьогодні образив. Не гнівайтеся на мене. Це через жахливу полудневу спеку!

— Ви, лейтенанте, мій командир, — відповів він тоном, якому намагався надати суворості, але в якому бриніла схвильованість.

— Шатлене, не гнівайтесь… Ви маєте щось мені сказати. Знаєте, про що йдеться…

— Ні, не знаю. Справді не знаю.

— Шатлене, Шатлене, будьмо розважливі. Розкажіть мені про капітана де Сент-Аві.

— Я нічого не знаю, — мовив він різко.

— Нічого? А те, що ви щойно згадали?

— Капітан де Сент-Аві — хоробра людина, — промурмотів він, уперто схиливши голову. — Він сам поїхав до Більми, до Аїру, сам вирушив туди, де ніхто ніколи не бував. Він сміливець.

— Звичайно, він хоробра людина, — сказав я якомога лагідніше. — Але він убив свого супутника, капітана Моранжа. Хіба не так?

Старий сержант здригнувся.

— Він сміливець, — повторив Шатлен.

— Шатлене, ви наче дитина. Чи, може, боїтеся, що я передам ваші слова новому начальникові?

Я влучив у ціль. Він аж підскочив.

— Старший сержант Шатлен нічого не боїться, лейтенанте. Він був у Абомеї, бився з амазонками у країні, де з-поза кожного корча могла несподівано висунутися чорна рука і схопити вас за ногу, а друга ударом ножа відтяти її.

— Отже, те. про що базікають, про що ви самі казали, — пусті 6алачки?..

— Отже, це пусті балачки.

— Балачки, Шатлене? Їх повторює вся Франція. Він замовк, ще нижче схиливши голову.

— Осляча довбешко! — вигукнув я. — Ану, розповідай!

— Пане лейтенанте, пане лейтенанте, — заблагав він. — Присягаюся, те, що я знаю…

— Усе, що знаєш, скажеш мені негайно. Інакше, слово честі, цілий місяць не прохоплюся до тебе жодним словом і звертатимуся лише у службових справах.

Гассі-Ініфель: тридцять солдатів-тубільців. Чотири європейці — я, старший сержант, єфрейтор і Гурю. Погроза була страшною, і вона вплинула.

— Що ж, пане лейтенанте, — промовив він, глибоко зітхнувши. — Але потім хоча б не закидайте мені, що я розповів про начальника речі, про які не розпатякують, особливо коли вони спираються лише на чутки.

— Кажи.

— Це було 1899 року. Я служив тоді єфрейтором, каптенармусом-рахівником у Сфаксі, в четвертому полку спагі. Мав добру репутацію, до того ж зовсім не пив, і тому капітан, заступник командира полку, довірив мені клуб для офіцерів. Справді, тепленьке місце. Базар, рахунки, видача книжок з бібліотеки (їх було небагато) і ще ключ від шафи з напоями, бо в цій справі не можна покладатися на ординарців. Полковник був неодружений і харчувався разом з усіма. Одного вечора, спізнившись і сівши до столу — він був відверто стурбований, — проголосив у цілковитій тиші:

— Панове, маю зробити повідомлення і хочу почути вашу думку. Йдеться ось про що. Завтра вранці до Сфакса прибуває «Неаполь». На його борту — капітан де Сент-Аві, який дістав призначення у Феріану.

Полковник зробив паузу.

«Гаразд, — подумав я, — завтра треба буде подбати про меню». Ви ж бо знаєте, пане лейтенанте, які звичаї склалися в Африці в офіцерському колі. Коли прибуває хтось з офіцерів, його зустрічають на пароплаві й запрошують до себе на час зупинки. Він відплачує за це новинами з батьківщини. Такого дня вправляються у гостинності навіть для звичайного лейтенанта. Приїзд офіцера до Сфакса означає: більше страв, добре вино і найкраща горілка.

Але цього разу з поглядів, якими обмінялись офіцери, я зрозумів, що наша горілка залишиться у шафі.

Полковник заговорив знову:

— Ви всі, панове, мабуть, чули про капітана де Сент-Аві й певні пересуди, пов’язані з його ім’ям. Не нам судити про них. Його підвищення на посаді, нагорода дозволяють нам сподіватися, що ці чутки необгрунтовані. Однак між тим, аби не підозрювати офіцера у скоєнні злочину, й тим, щоб не приймати його як товариша за своїм столом, — велика дистанція, яку ми не зобов’язані подолати. Я був би радий почути вашу думку щодо цього.

Запала тиша. Офіцери перезирнулися й раптом споважніли — всі, до найсміливішого молодшого лейтенанта. Я сидів у кутку, сподіваючись, що про мене забули, й робив усе можливе, аби жодним рухом не нагадати про свою присутність.

— Дякуємо вам, пане полковнику, — сказав нарешті один з командирів, — за намір порадитися з нами. Усі мої товариші, напевно, зрозуміли, на які страшні чутки ви натякали. Якщо я дозволив собі взяти слово, то це тому, що в Парижі, у Військовому географічному товаристві, де я служив до того, як прибув сюди, багато офіцерів дотримувалися думки, котру уникали висловлювати, але очевидно несприятливої для капітана де Сент-Аві.