Атлантида - Бенуа Пьер (читать книги без .TXT) 📗

Він уже був на сходах. Я мовчки вирушив слідом. Шатлен ішов позаду. Я чув, як він бурмотів, можете уявити яким тоном:

— Отже, тепер тут справді буде весело.

РОЗДІЛ II

КАПІТАН ДЕ СЕНТ-АВІ

Кількох днів вистачило, аби переконатися, що побоювання Шатлена щодо службових непорозумінь з нашим новим начальником були марними. Я часто думав про те, що своїм брутальним виступом першого ж дня Сент-Аві хотів узяти над нами гору й довести, що може з високо піднесеною головою нести тягар свого минулого… Наступного дня він став зовсім іншим, навіть похвалив старшого сержанта за порядок у форті й навчання солдатів. До мене він ставився чудово.

— Ми з вами, здається, одного випуску? — сказав він. — Мені немає потреби давати тобі дозвіл на традиційне «ти». Це твоє право.

Ой лелеї Що вияви взаємної довіри та щирості? Чи існує щось доступніше за безмежну Сахару, яка розкриває свої обійми кожному, хто хоче бути поглинутий нею? А проте, чи існує щось недоступніше? Після шести місяців такого спільного життя, можливого хіба що у південних фортах, я запитував себе: чи не найдивовижнішим у цій пригоді є мій намір вирушити завтра в безкраї простори, у глушину з людиною, справжні наміри котрої мені так само невідомі, як і ті безлюдні місця, що до них вона зуміла пробудити в мене непогамовний потяг.

Першим сюрпризом для мене був багаж, що його привіз із собою мій дивний супутник. Коли він раптово прибув з Уаргли на породистому мехарі, при ньому були тільки ті речі, які не виснажували цю досить делікатну тварину: зброя — шабля, револьвер, великий карабін і ще дещо найпотрібніше. Решта надійшла через два тижні з валкою, яка везла харчі для форту.

Три великі скрині було внесено до капітанової кімнати, і гримаси носильників свідчили про їхню чималу вагу.

З почуття скромності я залишив Сент-Аві на самоті розпаковувати вантаж, а сам заходився переглядати пошту, привезену з валкою.

Незабаром він прийшов до канцелярії і кинув погляд на журнали, які я отримав.

— Он як, тобі й це надсилають.

Він пробіг очима останній номер «Zeitschrift der Gessellschaft fur Erdkunde in Berlin» [8].

— Так, — відповів я. — Ці пани дуже цікавляться моїми працями з геології ріки Міа і верхнього Ігаргару.

— Це може мені знадобитися, — пробурмотів він, продовжуючи гортати журнал.

— Він до твоїх послуг.

— Дякую. Дуже прикро, що не зможу нічого дати на заміну, хіба що Плінія. І ще… Ти, певно, добре знаєш, що пише він про Ігаргар після царювання Юба. Зрештою, допоможи мені дати всьому цьому лад і, може, знайдеш щось цікаве для себе.

Я охоче погодився.

Ми почали виймати на світ божий усякі метеорологічні й астрономічні інструменти: термометри Бодена, Саллерона, Фастре, анероїд, барометр Фортена, хронометри, секстант, астрономічну підзорну трубу, компас… Усе це Дювейр’є називає найпростішим і найпортативнішим спорядженням, котре можна легко навантажити на верблюда.

У міру того, як Сент-Аві подавав мені ці інструменти, я розставляв їх на єдиному столі, що був у кімнаті.

— Тепер, — сказав він, — залишаються тільки книжки. Я подаватиму, а ти складай їх стосом у кутку, доки мені зроблять полиці.

Упродовж двох годин я допомагав йому впорядковувати справжню бібліотеку. Та ще яку! Ніколи не було такої у фортах Півдня.

У чотирьох потинькованих стінах цієї кімнати вмістилися книжки античних авторів під усякими назвами, присвячені Сахарі. Звичайно, були Геродот і Пліній, а також Страбон, Птолемей, Помпоній Мела й Аммієн Марселлін. Поряд з цими іменами, які нагадали мені про мою обмеженість, я побачив твори Коріпа, Поля, Орозе, Ератостена, Фотія, Діодора Сіцілійського, Соліна, Діона Кассія, Ізидора з Севільї, Мартіна Тірського, Етіка, Афенея… Були «Scriptore Historioe Augustoe» [9], «Hinerarium Antonidi Augusti», «Geographi latini minores» Різе, «Geographi groeci minores» Карла Мюллера… Я міг також ознайомитися з Агатархідом Коським і Артемідором Ефеським. Але зізнаюся, що тоді наявність цих трактатів у скринях капітана кавалерії не могла не схвилювати мене.

Згадаю також «Descrittione dell’Africa» [10] Леона Африканця, арабські нариси Ібн-Калдуна, Аль-Якуба, Ель-Бекрі, Ібн-Батута, Мохаммеда Ель-Тунсі… Серед цього Вавілона, здається, зустрілися лише два томи сучасних французьких учених. Були й латинські дисертації Берліу та Шірмера.

Складаючи ці різноформатні книжки стосами так, щоб вони не порозпадалися, я сказав собі: «А я гадав, що Сент-Аві під час експедиції з Моранжем насамперед дбав про наукові спостереження. Або пам’ять дивно зраджує мене, або відтоді він круто змінив свої уподобання. Незаперечним є лише те, що серед цієї купи непотребу для мене немає нічого цікавого».

На моєму обличчі, мабуть, відбилося очевидне здивування, бо в його тоні я відчув бажання штрикнути мене.

— Може, тебе дивує вибір моїх книжок?

— Не маю підстав вважати його дивним, — відповів я, — бо мені невідомо, заради якої праці ти зібрав їх. У всякому разі, гадаю, що можу стверджувати, не боячись викликати сумнів у здоровому глузді: ніколи досі жоден офіцер арабських фортів не мав бібліотеки, де гуманітарні науки були б так повно представлені.

Він ухильно всміхнувся, й того дня ми більше не поверталися до цієї теми.

Серед книжок Сент-Аві я завважив досить товстий зошит з міцним замком. Кілька разів бачив, що він туди щось занотовує. Залишаючи з якоїсь причини кімнату, він завжди замикав цей зошит до маленької шафки з білого дерева, котра свідчила про щедрість адміністрації. Коли ж не писав і служба не вимагала його присутності, то наказував сідлати мехарі, якого мав з собою, і за кілька хвилин я бачив з тераси форту, як їх подвійний силует швидко зникав на обрії за брижами червоної землі.

Ці прогулянки ставали щоразу довшими. Із кожної з них він повертався у стані незвичайного збудження, яке під час наших зустрічей віч-на-віч за обіднім столом тривожило мене дедалі більше.

«Кепські справи! — подумав я того дня, коли його мова стала безладнішою, ніж звичайно. — Не дуже приємно залишатися у підводному човні, командир якого вживає опіум. Цікаво, а яким наркотиком збуджує себе він?»

Наступного дня я оглянув усі шухляди мого товариша. Ця перевірка, яку я вважав своїм обов’язком, відразу заспокоїла мене. «Принаймні, — подумав я, — він не тримає тут цих тюбиків і шприца».

Тоді я вважав, що Андре для збудження вживає штучні стимулятори.

Однак скрупульозне обстеження спростувало і це припущення. Я не виявив нічого підозрілого. Більше того, він майже не пив і мало курив.

І все ж неможливо було не помічати загострення цієї нервової лихоманки. З цих довгих прогулянок він повертався з сяючими очима, був блідіший, експансивніший, дратівливіший, ніж завжди.

Одного вечора він залишив форт о шостій годині, коли спала спека. Ми чекали на нього цілу ніч. Моя тривога зростала, бо від якогось часу каравани повідомляли нас про появу банд волоцюг на околицях форту.

На світанку його ще не було. Сент-Аві повернувся лише ополудні. Його верблюд не став, а впав на коліна.

Перший, хто його зустрів, був підрозділ, якому я звелів і ги назустріч капітану. Люди й тварини уже зібралися в дворі між укріпленнями.

Він зрозумів, що мусить вибачитися. Однак почекав, доки ми залишилися вдвох під час сніданку.

— Мені прикро, що я завдав вам турбот. Але дюни в місячному сяйві були такі прекрасні!.. Я незчувся, як від’їхав досить далеко…

— Друже, я не хочу дорікати тобі. Ти вільний, і тут командир ти. Але дозволь нагадати ту твою фразу про грабіжників чамба й ускладнення, що можуть спіткати коменданта форту після тривалої відсутності.

Він усміхнувся.

— Я не проти того, коли хтось має гарну пам’ять, — лише відповів спокійно.